Розділ 37

Порада сотника Кураша і справді виявилася дуже вартісною. Неквапливо рухаючись уздовж караванного шляху, ми ще до вечора наздогнали пару подібних невільницьких обозів. Яких охороняли настільки незначні сили, що навіть описувати бій довелося б довше, ніж він тривав. Наївний, дикий народ. Що козацьке слово міцніше за булат, ніхто не сперечається. Але ж у Дикому полі не одні козаки живуть. Тож дипломатія дипломатією, а шаблю краще під рукою тримати. Як то кажуть: «На Бога сподівайся, а гав не лови».

Дружний залп майже впритул по напівсонним, розмореним денною спекою бусурманам, впевненим у власній недоторканності, пара помахів шаблями і… мій загін стає ще на кілька бійців більший. У другому обозі, крім селянок і селян, знайшовся один запорізький кавалерист і один реєстровий козак. У третьому — двоє сердюків та один панцирний козак.

Одне погано, дуже швидко постало руба питання, що робити зі звільненими селянами. До сих пір я не марнував часу, маючи вільні місця в загоні, але, як виявилося, він далеко не гумовий і тягти їх із собою, як рівноправних членів, лише втрачати мобільність.

Оголосив привал і покликав до себе трьох селян, найстарших у кожному з полонів. Чесно показав на карті де Пороги, а де Полісся. Пояснив, хто де господар. І запропонував самим обирати, куди вирушати.

Селяни радилися недовго. І обрали Полісся. Не тому, що я кращий пан, а збагнувши, що Пороги сотника Кураша занадто близько до Криму. Отже, завжди доведеться жити оглядаючись на південних сусідів. Щодня чекаючи нападу. А це таке задоволення, переживши яке хоч раз, ніхто не прагне повторення.

— У Полісся підемо, пане… Якщо дозволиш, — чоловіки синхронно почухали потилиці. — От тільки нам охорону б хоч-яку. Щоб усі бачили, що ми не втікачі. І розбійникам було зась.

— Про це не турбуйтеся…

З охороною справді проблеми не було. Її вирішив Мамай. Після того, як Оксана підлікувала полонених татар, він переговорив із бусурманами та уклав угоду. Замість викупу — рік служби. Причому не рабства, а все як годиться. З повним забезпеченням та виплатою наприкінці терміну. Татари пропозицію прийняли і на Корані заприсяглися слова не порушити.

Ну, а щоб і самому не виявитися надто легковірним, з обозом відправив сердюків та реєстрового козака. Все одно кінний пішому не товариш. А головного татарина, сина якогось бея, залишив при собі. Типу, як почесного заручника. Щоб дурні думки в голомозих головах навіть випадково не виникали.

Повечеряли разом та й розпрощалися. Обоз, що мав йти до Полісся, залишився на місці, а летючий загін вирушив далі. Бо був шанс наздогнати і перехопити ще на когось на дорозі до Криму.

Оскільки я вже міг вести за собою «92» людей, а залишив лише дев'ятьох, то рухалися ми дуже швидко. І опівночі побачили попереду відблиски багаття. Багато відблисків… Більше дюжини.

— Ого, — оцінив Мамай. — Щоб стільки вогнів розпалювати, в обозі має бути не менше сотні бійців.

— Підійдемо ближче, дізнаємося… — сподівався я на свого секретаря. Але той уперто мовчав.

Чорт! От же бовдур! Я ж забув, що пильність загону зменшилася після того, як його покинув Федот. А свою я не розвивав, вважаючи, що вистачить і того, що Стрілець уміє. Тепер залишалося лише на сестру Іридію розраховувати. Її вміння було наступним після стрільця. Добре, що ми не на війні… а лише розбійничаємо.

Як і всі попередні рази татари не береглися. Навіть охорони не виставили. Так що ми підібралися до табору майже на постріл стріли і тут я ледве стримав вигук.

«Бівак загону Сабудай-Мурзи. «4» багатура, «21» ногаєць. Супроводжують «126» бранців: Кирило. Агнешка. «4» крилатих гусари. «6» панцирних козаків. «8» реєстрових козаків. «11» сердюків. «6» ополченців. «69» селянок. «20» селян»

Очуміти! Та це справжній джек-пот.

— Як будемо діяти? Нахабно — нахрапом, на конях? Чи підкрадемося по-тихому?

Військова рада думала. Увірватися до сплячого табору з гиканням і свистом, привабливо. Але це якщо вважати ворога недосвідченим, здатним упасти в паніку. А якщо ні? Чи потрібно багато часу, щоб згасити багаття? Знову ж таки, як вони розкладені. Беремо найгірший варіант — загасять швидко. А тоді вершники, як намальовані на тлі неба будуть. І порахувати, і перестріляти. Досвідченому лучнику тільки на коліно стати. І через хвилину в нас сотня стріл прилетить. Умить на дикобразів перетворять.

Значить, ризикувати не будемо. Підемо тихенько...

Першого татарина, що зображав дозор, виявили за десять кроків від полону. Сидів він, як і годиться, спиною до вогню, обличчям до степу. Ось тільки… спав. Міцно спав. Так і помер, не прокидаючись. Мамай постарався. Від дозорця рушили в різні боки, обминаючи табір по колу.

Неймовірна безтурботність. Навіть без доповіді «секретаря» я дізнавався про ногайців, що гинули, завдяки тихому скрику або хрипінню, що раз-одно лунав у різних куточках. А в таборі ніхто навіть не почухався. Шістьох вже упокоїли, а бусурмани продовжували спати.

Єдине місце, де пильнували по-справжньому — шовковий намет мурзи. Його сон вартували одразу двоє нукерів. У повному спорядженні. Кольчуги, місюрки... Воїни навіть не сиділи, стояли біля входу до намету з оголеними шаблями. Але все ж таки послаблення зробили собі і вони.

По-перше, — вогонь горів просто перед входом, а отже нукери не бачили нічого поза межами освітленого кола.