Розділ 36

Небосхил усе ще підсвічували відблиски пожежі, коли попереду з'явився загін вершників.

Зупинив обоз, наказав готуватися до оборони, а сам рушив назустріч. Коли в тебе на руках купа баб з дітлахами, будь-які перемовини — це додатковий час на підготовку.

«Сотник Кураш, — повідомив секретар. — Загін тридцять шабель»

Навряд чи козаки почнуть бешкетувати у своїх же землях, але a la guerre comme a la guerre* [*фр., — на війні як на війні], а береженого і Бог береже.

Побачивши мій маневр, сотник теж дав знак своїм зупинитись і далі поскакав один.

— Чолом, вацьпан! Чи ти будеш отаман Антон?! — прокричав ще здалеку.

— Уклін і тобі, вашмость… Я — Антон. А хто питає?

— Чигиринського полку сотник Кураш. Посланий до тебе гетьманом Хмельницьким.

— Щось занадто швидко… — недовірливо покрутив я головою. — І дня не минуло, як гінця відправили. Йому б тільки до Умані добратися. Та й то…

— Правильно міркуєш… Але сталося так, що гетьман якраз з Умані на Січ вирушив. Ось гінця з листом на півдорозі і перехопили. Та ти не сумнівайся. Я з Хмелем не перший рік козакую. Мене уся рідня його знає, і староста Маслобродівський бачив, коли ми їх на постій відвозили.

— Це змінює справу, — я подав знак продовжувати рух. — Радий знайомству. Нагода не найприємніша, та все ж.

— Дякую, отамане. Взаємно. Ось прийми на знак подяки від гетьмана невелику нагороду.

Сотник відв'язав від сідла вельми важку шкіряну торбину.

— Рівно десять тисяч золотом. Гетьман і більше відсипав би, та якраз перед цим скарбничий із нашими союзниками розрахунок зробив… — Кураш насупився. — Так, дорогувато скарбниці союз із Гіреєм обходиться. Ну, та нічого… Розберемося з ляхами — після і з татар спитаємо. А на додачу гетьман наказав передати, що дає тобі чин сотника Війська Запорізького Низового, з правом набирати під свою руку козаків у всіх землях Війська. І ще... велено додати, що коли збереш добрий загін, та в бою себе покажеш, то й полковницький пернач незадовго до рук візьмеш.

— Дякую. Передай гетьманові, що я усією душею з ним, і щойно зможу — приєднаюся до його війська. Але, зараз, мушу якнайшвидше до Смоленська їхати. Не буде спокою рідним Хмельницького, доки ляхи не повірять, що я виконав доручення. А повірять вони лише після того, як я за нагородою прибуду.

Кураш кивнув.

— Благослови тебе Бог, Антоне. Якщо дозволиш, дам пораду. Вже не за дорученням, від серця.

— Вдячний буду і охоче прийму.

— Бачу, загін у тебе невеликий, але серйозний. Справні хлопці… Дівчат тільки дарма за собою тягаєте, та й то не моя справа, у кожному монастирі свій статут… — сотник посмикав себе за вус. — Що сказати хочу… Є спосіб і грошей заробити, і загін набрати швидко. А головне — не найманців чи голоту якусь, а воїнів добрих і відданих. Що правдою і вірою служити тобі стануть.

Цікаво. Таку пораду справді варто уважно вислухати.

— Як тільки зможеш, скачи прямо до Перекопа. Вибери зручне місце, повз яке татари не пройдуть. Найкраще, неподалік броду через Дніпро. Нині у нас із бусурманами мир, тож вони засідок не побоюються. До того іноді доходить, що вдесятьох ясир женуть.

— Як же так? — здивувався я. — І козаки це терплять?

— За домовленістю з ханом вони полонених тільки в Польщі брати повинні, — пояснив Кураш. — Чи в московії… Але буває всяке…

— Я зрозумів тебе, сотнику. І ще раз дякую. Радою скористаюся. Ось тільки в полон дівчат та підлітків більше беруть, ніж воїнів. Що мені з усіма ними потім робити?

— Мапа є? Давай, позначу… — Кураш за не відсутністю пера, просто зробив у пергаменті дірку. — Тут село Пороги. Посилай усіх туди. Приховувати не стану, то моє село. Тому, за кожного переселенця, котрий від тебе прибуде, при зустрічі, дам два талери. Домовилися?

— Домовилися…

«Ви виконали завдання «Спалити поселення Масляний Брід». Ви заробили 400 пунктів досвіду. Ваша популярність зросла — «+10». Ваші взаємини з Річ Посполита покращали до «15». Ви заробили повагу у воєводи Федора Корольковича «+5». Ви заробили повагу гетьмана Зіновія Хмельницького «10». Ви заробили повагу сотника Івана Кураша «+5». Ваші стосунки з Військом Запорізьким покращилось до «10».

Ось як?! Це ж прекрасно! І навіть чудово.

Якщо я правильно розумію механіку гри, то подібне оголошення, що супроводжується бренчанням бандури, оголошується тільки після виконання всіх умов. Значить, до Смоленська їхати не треба. Голів або відрізаних вух на обмін все одно немає, а про спалення села воєвода вже знає. Тобто, на даний момент, я вільний від будь-яких зобов'язань і можу діяти, як вважаю за потрібне.

А як саме я вважаю?

Давай, прикинемо, поки обоз проходить повз, а селяни прощаються з моїм загоном і дякують за порятунок. Ґречна усмішка і кивання розумовому процесу не заважають.

Перше, — незалежно від того, залишусь я Хмелю допомагати чи в Альварію вирушу, загін час збільшувати. Причому суттєво. А якщо з урахуванням потреб у війську для зміцнення Полісся, то й поготів.