Розділ 35

«Село Масляний Брід належить полковнику Золотаренку. Військо Запорізьке. Жителям немає до вас жодної справи. Ходять чутки, ніби сім'ї погорільців, яким нещодавно дав притулок староста, з нечистю знаються. Запізнілі на гулянні парочки вже кілька разів бачили, як до них у хату після опівночі хтось вештається. Геть чорний… як дідько».

Дякую. Виходить, адресою не помилився.

— Розбивайте табір, я до старости. Повернуся — раду триматимемо. Ви двоє… — покликав нещодавніх джур, — зі мною.

Супровід не для солідності потрібен, як вважається, а щоб завжди був під рукою посильний. Мало, що кому повідомити треба чи терміново покликати? Не самому ж бігати. А до мобільного зв'язку ще не одне століття… Та й кобиздохів відганяти, які не признали чужинців, отаману теж не почину. А я маю бути солідним, як новенький дукат…

Староста Масляного броду займав звичне робоче місце кожного сільського начальника — лаву перед своїм будинком. А солідна гірка лушпиння під ногами вказували, що трудиться староста із самого ранку.

— Доброго дня, пане… — підвестися не полінувався і навіть шапку зняв.

Ну, так і я останнім часом змінив вигляд на краще. Придбав новенький жупан із кольчужною підкладкою, багаті чоботи із жовтої телячої шкіри. За широким поясом — солідний пістоль, дорога шабля. Гусарський шолом за мною один із новиків несе. У другого в руках козацький спис, але не простий, а з підв'язаними біля вістря парою кольорових стрічок. Чи то для пустощів, чи то замість бунчука. Відразу й не розбереш.

— І тобі того ж бажаю. Ти тутешній староста будеш?

— Я, ваша милість, — ще раз вклонився той, але шапку вдягнув. Начебто підкреслюючи офіційність подальшої розмови. — Вже майже третій десяток, як громада обрала. А ти, пане, ким будеш, якщо дозволено спитати?

— Запитати можна, а відповідати чи ні, з цим квапитися не будемо, — роздув я щоки. — Як піде розмова. Зрозуміємо один одного, можна й назватися. А ні — розійдемося і забудемо, що бачили один одного. Згоден?

Такий підхід старосту задовільнив.

— Так, ваша милість. Міркую, не просто так ви повз нас проїжджали. І не коней напоїти в село звернули.

— Правильно міркуєш… Важлива в мене справа, тож питаю, хто в селі верховодить? Сам усе вирішуєш чи ще когось для розмови покличемо? Щоб язиком даремно не телепати?

Староста глянув уважніше, потилицю пошкріб. Потім підборіддя.

— Взагалі-то, досі слухалися, але… схоже, цього разу заковика складніша буде. Гей! Малий! — гукнув першого хлопчака, що трапився на очі. — Мухою до кузні! Скажи Степанові, щоб кидав усе і йшов до нас.

— Стривай! — зупинив я хлопця. Доводилося в кузні працювати і я чудово знав, що якщо метал у вогні, хороший коваль навіть Смерть, яка прийшла за ним, пошле куди подалі. І не вийде з кузні, доки роботу не закінчить. Перепалити залізо справа не хитра, переробити складніше.

— Думаю, старосто, нам з тобою трохи прогулятися не завадить… Засиділися обидва… — кивнув на лушпиння. — Чого даремно людину від роботи відривати? Заодно, гляну, що за майстер і спитаю, скільки візьме, щоб усім коням підкови поправити.

— Це можна, ваша милість, — погодився староста. — Степан робітник золотий. Поки ніхто не ображався. Він у Черкасах на зброяра вчився, та тільки грошей на вступ до цеху не вистачило. А у підмайстрах ще на три роки залишатися не захотів. От до нас ковалем і перебрався.

Кузня, як водиться, стояла за околицею. Воно і сморід не так дошкуляє, і вогонь, як би що, не село перекинеться. Невелика, задимлена до чорноти, але акуратна, доглянута. Передзвону молотків і бухання важкого молота не чулося, та й димок над комином не вився. Це добре, не доведеться чекати.

— Гей, Степане! Покажися людям! — гукнув староста.

Зсередини почулися важкі кроки і в дверях з'явився здоровенний дядько. Плечі як стулка. Голова вище притолоки. Хитрий старий. Така підтримка разом вирішить усі суперечки на користь однодумця.

— Чого кликав старосто?

— Розмова є. Виходь, виходь… не образимо.

Коваль знизав плечима, мовляв, та я не проти — можете спробувати, якщо здоров'я не шкода. Але назовні вийшов, витираючи руки об шкіряний фартух.

— Якщо розмова довга, то ходімо в тінь…

Неподалік кузні росла стара груша. Розкинувши товсті гілки, як намет. До стовбура був присунутий невеликий стіл і кілька чурбаків замість стільців.

— Сідайте, пригощайтеся, говоріть…

Коваль виконуючи обов'язки господаря швидко наповнив з глека чимось пінним три кухлі і відпив з одного. У горняті був ледь забродивший ягідний узвар. Здається його ще морсом називають. Точно не знаю.

— Тепер можна, ваша милість,— сказав староста, маючи на увазі, що в такій компанії мої слова вже не пропадуть даремно.

— Добре… Слухайте… Новина у мене для вас не така, щоб дуже погана, але неприємна. Провідали шпигуни ляхів, що в Масляному броді ховає рідних сам Хміль. І всім воєводам король наказав знайти найманців серед православного війська, які взялися б село спалити, а родину гетьмана вирізати.

— І це ти, ваша милість, вважаєш не дуже поганою звісткою? — сплеснув долонями староста. — Яка ж тоді погана?