Розділ 34

Зойк, з яким я схопився на ноги, цілком міг би зійти і за трубний голос, що сповіщає про кінець світу. Я шалено водив по сторонах витріщеними очима, а шабля і пістоль у моїй руці мінялися місцями швидше, ніж я встигав як слід стиснути руків’я.

— Тихіше, тихіше…

— Заспокойся…

Тихий, ніжний жіночий голос має гамівний ефект незалежно від причини збудження. Особливо, нашіптування у вухо. А якщо при цьому до тебе ще й притискаються з двох боків, ненав'язливо погладжуючи у відповідних місцях, то й геть цілющий.

Думки вгамувалися і зброя перестала стрибати в руки. Залишалося зітхнути і поставити класичне запитання: «Що це було?»

Ага, зовсім за дурня мене тримайте. Раз спитаєш, інший... а там глядиш, вже й гамівну сорочку несуть. Угу, ту саму, що з надто довгими рукавами.

— Все гаразд, дівчатка. Я в нормі... Сон наснився... Дуже яскравий... Трясця… як наяву.

— Сон, кажеш… — Оксана, що казна-звідки виникла, розсунула «сестричок» на боки одним рухом брів і взяла мою голову в долоні.

Ух ти! Долоні у ворожки як лід, краще для компресу і не придумати. Особливо після серйозного застілля. Треба запам'ятати та взяти на озброєння.

— Це не сон, отамане… — Оксана виглядала стривоженою. — Це або спогади, або пророцтво. Розкажеш, що побачив?

Хотів відмахнутися, але, подивившись навколо, переконався, що розбудив усіх. І не лише дівчат. Отже, треба якось компенсувати. Щоб не вважали командира божевільним та на падучу хворим. Погано для іміджу.

— Ну, якщо ми вже все одно не спимо... Тільки, домовляємося одразу: час не марнувати. Хто слухає — той слухає, решті готувати сніданок і збиратися в дорогу. Мамаю, як вважаєш: до обіду до Масляного броду доскачемо?

Цього разу характерник навіть палець облизувати не став просто кивнув.

— Чудово... Тоді, слухайте...

Керуючись правилом, якщо розповідати, то про все, інакше заплутаєшся у брехні і вигадках — став викладати товаришам усі три сни. Попередньо вказавши, що це аж ніяк не пов'язане з моїм минулим, бо нічого такого я про себе не пам'ятаю.

Реакція, як і слід було очікувати, у всіх була різна.

Іспанець, пробурчавши щось за змістом схоже на «Закохатися тобі треба, отамане. По справжньому. Кров від голови і відхлине», — після чого втратив інтерес до розмови і пішов до коней. Раніше, ніж я встиг уточнити: а куди вона прихлине? Хоча, дивлячись на мрійливе обличчя Віктора, без відповіді було ясно — до серця. Ага, тому самому шматку м'яса, що не наділене навіть нервовими закінченнями, не кажучи вже про розумові здібності. Якому ні фіга не накажеш, зате воно змушує очі дивитися тільки на те, що йому мило. Гаразд проїхали. Цілком передбачувано. У закоханих та божевільних симптоми однакові.

Інші слухачі розбилися на дві групи. Мамай і Оксана, Іридія і Меліса. Характерник і ворожка відійшли убік і зашепотілися, час від часу поглядаючи в мій бік. З характерною для лікарів заклопотаністю на обличчях. А ось «сестрички» — навпаки, присіли поряд. Переглянулись і чорна черниця кивнула амазонці:

— Говори ти…

Іридія відмовлятися не стала.

— Сни твої, отамане Антоне, про Альварію. Дуже багато впізнаваного, так що сумніватися не доводиться. Але не з минулого — це я точно можу сказати. Так, ми, як водиться між сусідами, час від часу воюємо з Чорним Собором. Ну а сутички та битви не обходяться без трупів, полонених, спалених селищ та інших непривабливих сцен війни. Але жодного разу за всю історію жодна зі сторін не влаштовувала каральних експедицій та показових страт. Навпаки — всім, незалежно від звання та чину, надається можливість викупитись. Це навіть ставиться в обов’язок переможцю — скласти список бранців і відправити сюзерену воєводи, який програв бій. Щоб Імператриця чи Архієпископ могли самі заплатити за своїх підданих або сповістити родичів.

Меліса кивнула, підтверджуючи слова амазонки. І продовжила сама:

— А ось щодо того жахливого місця, вхід у який охороняли чорні ченці та червоні священики, то між послушниками Собору ходить легенда про існування таємної в'язниці, яку десь у незаселених, диких землях Альварії створила Інквізиція. Але досі ніхто точно цього не підтвердив. Чутки і не більше.

— Чекайте… Я щось заплутався у всіх ваших церквах, соборах… Інквізиція — це ж організація католицької церкви?

— Так, отамане. Все вірно… Католицькі країни, що прийняли папізм, оголосили землі Альварії проклятими.

— Ну, вони і православних схизматиками вважають... Між різними конфесіями таке часто-густо. Кожна церква стверджує, що саме вона є істинною, а решта — облудними.

— Тут інше, отамане. Вселенський Собор ухвалив рішення, що землі Альварії заселені не язичниками, ані навіть єретиками. Усі ми визнані прямими слугами диявола. Не заблудлими душами, а проклятими. Яких вже не можна перевиховати і наставити на шлях істинної віри, а слід лише знищувати. Кожні два-три роки Папа оголошує хрестовий похід, і війська хрестоносців вторгаються до Альварії, вогнем та мечем знищуючи все живе на своєму шляху. А крім них, цим же займається безліч загонів під проводом лицарів-відступників. Діючих, нібито за власним розумінням, а насправді з негласного благословення папи та кардиналів. Оскільки в кожному навіть найменшому загоні завжди є інквізитор. А то й не один.