Розділ 33

Кінь зупинився, метрів п'ятдесят не доїжджаючи до підніжжя цього пагорба. І як я не понукав, не зрушив з місця ні на крок. Схропував, стриг вухами, а вперед не йшов. Загалом, якби я був твариною, то теж довірився б інстинкту і повернув назад. Погано тут було, гидко… Але в тому й різниця між людьми та дикими тваринами, що ті роблять тільки те, що хочуть, а ми що повинні чи звелять.

І хоч у цьому світі мені ніхто не може вказувати… є ще уявлення про честь та обов'язок. А саме з ними домовитися найважче. Практично неможливо.

Зітхнувши, я зліз із коня і далі рушив пішки.

Пагорб, як пагорб… Ну, трохи крутіший, ніж зазвичай бувають кургани, розмиті дощами та зализані вітром. Ну, трава на ньому не росла, наче вигоріло все у страшній пожежі. Або ґрунт обробили якимось потужним гербіцидом, на кшталт тих, що застосовуються на залізничних коліях. Тиша навколо незвична… Ах так, про двері згадати забув…

У західній частині є невеликий зсув. А в ньому — двері. На вигляд нічого особливого... Як вхід у льох. Розміри лише надто «дорослі». Якби кінь не вперся, я міг би всередину просто на ньому і в'їхати. Якщо впустять, звісно…

Підійшов, проколупав кинджалом мокрі, наче щойно з води вийняті дошки. Товсті. Підігнані наглухо. Ще й розбухли… Місця з'єднань лише вгадуються. Замку чи іншої запірної системи немає. Як немає ні ручки, ні калатала, ні дзвінка. Схоже, господарі на гостей не чекають, або завжди самі супроводжують.

Оглянув стулки та дверну коробку уважніше… Нічого, підемо найпростішим шляхом. Хотів постукати кулаком, але вчасно згадав стан дощок, і штовхнув ногою. Як і слід було очікувати, чвакаючий звук не розчує ніхто, якщо стоїть далі ніж за два кроки від входу. А з урахуванням товщини стулки — і ближче.

Гаразд. Я хотів культурно.

Розвернувся і копнув двері щосили. Твою ж... трам-пара-рам-пам... Мало не впав. Двері відчинилися так легко, ніби її зсередини смикнули.

— Трясця!.. — цей вигук уже стосувався запаху, що як кулаком вдарив по нюху. Трясця ще раз! І це після лісових та степових ароматів.

Усередині кургану смерділо, як на скотобійні. Ні, не так… Як на скотобійні, де за зачиненими дверима та вікнами розклалося і продовжувало гнити ціле стадо. Аж в очах защемило.

У цеху первинної обробки туш доводилося якось побувати. Правду кажуть, людина звикає до всього. Працівники снували в приміщенні, як ні в чому не бувало, а я почав витримувати перебування всередині без блювотних позивів довше п'яти хвилин тільки після третьої чарки.

Тут трьома чарками не обійшлося б точно. Півлітра з горла і відразу сигарету в зуби, щоб дихати через фільтр. Тепер зрозуміло, навіщо волхв видав мені ці кульки, скатані з трав. Як тільки засунув їх у ніс, одразу голова крутитися перестала.

Ой, не гаразд тут. Ой, не дарма мені так не хотілося братися за це завдання, незважаючи на всі обіцяні нагороди. Але чого вже тепер, — пізно пити «боржомі». Входимо…

Добре, хоч зі світлом обійшлося без напружень. Не так щоб надто часто, але великі смолоскипи, закріплені в залізних держаках, справно чаділи по обидва боки проходу, чергуючись у шаховому порядку, приблизно кожні двадцять кроків. Газету не прочитаєш, але й у що не треба, теж не вляпаєшся ...

Втім, чого не треба на підлозі теж не було. Таке враження, наче тут регулярно прибирають.

— Гей, є хто живий?

Запитав тихо. Навіщо привертати увагу одразу всіх. Особливо коли невпевнений, що тобі будуть раді. По одному розмовляти зручніше.

Тиша. Ніхто не квапиться назустріч.

— Е-ге-гей? Люди?

Стоп. Або я параноїк, або якийсь рух все ж таки був. Он там, ліворуч у кутку, поруч із наступними дверима. Найближчий факел на правій стінці і там утворилася дуже затишна тінь. Вона мені й не подобається. Занадто щільна… Не поспішатимемо. Придивімося... Так і є. Обриси невиразні, але на тому рівні, де зазвичай буває голова, щось блищить. Точнісінько, як пара очей.

Демонструю порожні долоні. Вирішувати йому.

Зрозумів і вирішив... З укриття зробила крок людина в чорній чернечій сутані. Ось тільки в руках у нього зовсім не розп'яття, а палаш. І явно не для благословення.

Ну, цим нас не здивуєш. Розумію, що в чужому монастирі свій статут, але я ще той християнин. Так можу другу щоку підставити — долоня відсохне. Особливо якщо озброєна.

Монах напав мовчки. Мабуть, лише несанкціонована поява, уже поставила мене в ряд заклятих ворогів. Яких слід було тримати і не пускати. Причому, найрадикальнішим способом.

Ваше право. Хто я такий, щоб заперечувати? Випад. Блок. Ще випад. Ухил. Ще один випад. Ні, брате, схоже, богослов'я ти вивчав старанніше, ніж фехтування. Або наставник у вас нікчемний. Хто ж один і той прийом виконує щоразу, навіть не намагаючись урізноманітнити? Випад. Ухил. Фінт. Удар. Мінус один. Без образ, гаразд? Нічого особистого тільки бізнес.

До цих дверей ручку приробити не полінувалися. Саме тому ризикувати не став. Підняв небіжчика, притулив до стулки і, підчепивши за рукав шаблею, доторкнувся до неї рукою ченця. Зашипіло, як масло на розпеченій сковороді і так пахнуло горілим, що я навіть через тампони відчув. А мертвого ченця, схоже, вбило вдруге. Принаймні, обвуглило якісно. Майже зрівнявся із кольором сутани.