Розділ 32

Собі, як і планував, підняв спритність і прив'язану до неї верхову їзду. А Федоту, який заслужив на підвищення, — силу і здоров'я. Вирішив, доки я в серйозні баталії не лізу і великі армії в бій не вожу, насамперед треба зробити своїх супутників міцнішими фізично. Щоб не вивалювалися з сідла від першого влучного пострілу або богатирського удару.

Лікарські вміння Мамая та Оксани — це, звичайно, чудово. Але ж треба ще, щоб було кого лікувати. А якщо сутичка не закінчиться одним боєм, то у наступний поєдинок вони вступлять пораненими. І тоді кожне додаткове очко життя може стати вирішальним.

Порадившись із небом та обслиненим пальцем, Мамай запропонував рухатися у бік Полтави. Мовляв, на даний момент, найоптимальніший напрямок. І вітер попутний.

Не зовсім розуміючи, до чого тут вітер, ми ж, зрештою, не вітрильники, сперечатися не став. Провідник завжди правий, навіть якщо звати його Мойсей, а прізвисько Сусанін. І не пошкодував...

І таки Мамай добре порадив. Бо легкий вітерець, що приємно холодив спину, буквально через годину зміцнів так, що скакати в будь-який інший бік довелося б з великими труднощами. А так до Полтави ми помчали, наче на вітрилах. Тільки сивий ковила мелькав під копитами.

По дорозі мимохідь очистили світ ще від двох розбійницьких ватаг, відправивши до чистилища десять і тринадцять душ відповідно. Пунктів досвіду теж щось накапало, та й талерів під три сотні з усіх разом упало. Здобич не став підбирати. Місце займає, а на ринку за все разом і копу* [*50 монет] не сторгував би. Ні, прислів'я «копійка гривну береже» у моєму випадку не працює. Не той розмір... Щоб заробити на пристойне життя і розпочате будівництво — таким чином мені доведеться не одну тисячу розбійників винищити. І не штук, а ватаг. Маячня... Треба шукати куш більш серйозний, а не крихти на великій дорозі підбирати.

Полтаву проскочили, не затримуючись. Продавати нема чого, в корчмі — окрім Завсідника взагалі ні душі. Та й до Масляного Броду якимось незбагненним чином виявилося вже майже рукою подати. Ось і посміюйся після цього з методів характерника. З боку сільським дурником видавався, а в результаті — шлях, на який я не менше двох тижнів збирався витратити, за три доби подолали. Точніше, за чотири... До села ще не дісталися. Але про ті два десятки верст, що залишилися, вже й згадувати нема рації.

Ага, зараз... Згадай чорта, він і вискочить.

Ну, не власною персоною, звісно, — але й загін дезертирів у кількості сорока трьох воїнів зі складу татарської іррегулярної легкої кінноти, названих башибузуками, теж не подарунок. Може, й не став би зв'язуватися. Але, по-перше, — чим більше ворогів, тим більша винагорода. По-друге, — у них у полоні була цікава парочка: московський дружинник і запорізький кавалерист. Зважаючи на те, що такі воїни мені ще не траплялися — вони з елітних. Тож чому не залучити б у загін цю парочку?

Ну і по-третє, — башибузуки напали самі. І поки я роздумував та прикидав варіанти, ухилятися від бою стало занадто пізно.

— Стій, бачка! — заволав здалеку ватажок. — Твій далі їхати нема! Гроші давай!

— І не мрій. Самі платіть, якщо хочете жити...

Татари чи то розсміялися, чи то завили від отриманої образи, проте дружно вихопили зброю і кинулися на нас.

Добре командувати загоном професіоналів. У тому сенсі, що всі і без тебе військову справу добре знають. Бабахнули мушкети, засвистіли стріли... В наш бік теж. Ну, а там закрутилася карусель кінного бою. Груди в груди, клинок на клинок.

Мамай чортом крутився всередині купи башибузуків. І судячи з того, як стрімко рідшала навколо нього стіна халатів, козаку такий бій був не те що не вперше, а взагалі — звичайнісіньке заняття. Раз у раз, лунав здавлений напівстогін-напівсхлип, хтось скрикував: «Шайтан!», і статистика оголошувала, що черговий бусурман вирушив на зустріч з Аллахом.

Сестрички Іридія та Меліса сипали стрілами, чітко розподілившись за номерами. Одна стріляє, друга стрілу накладає. І навпаки. В результаті нікому з грабіжників поки до цих фурій наблизитися не вдалося. А за спинами в них, з пістолем напоготові, чекала Оксана. Ворожка, як і попереджала, у бою не брала участі, але прикрити спини подругам, була готова.

Федот об’єднався з іспанцем. І методично розстрілював супротивників під прикриттям шпаги Віктора. Той так майстерно володів мечем, що жоден башибузук не міг завадити стрільцю перезарядити мушкет. Ну, а коли той був заряджений, Федот і сам справлявся з будь-якою ціллю. В основному, вибираючи тих, хто мав самопал або кращий лук. На щастя, серед татарської бідноти таких було менше десятка... Саме було.

З джурами справи гірші. Один уже лежав непритомний, другий, припавши до кінської шиї, нісся галопом геть. Але не втікав... Просто відтягував на себе майже десяток грабіжників. Жаль, якщо вб'ють. Йому зовсім трохи до нового рівня залишилося...

Я пришпорив коня і поскакав навперейми.

— Мушкет!

Прицілився в купу переслідувачів і бабахнув. Стрільба на всьому скаку зовсім не те що з упору лежачи, але в таку велику ціль промахнутися складно. Так що потрапив і я. Щоправда, у коня. Проте одним переслідувачем стало менше.

Не осаджуючи скакуна, максимально швидко перезарядив і бабахнув ще разок, уже з меншої відстані. І ось тепер промахнувся. Мені в плече уткнулася татарська стріла. Глибоко не увійшла, обладунок захистив, але приціл збила. Перезаряджати не залишилося часу.