Розділ 29

Ні, ну що ти робитимеш? У мене точно почалися галюцинації на ґрунті гострого токсикозу... ага, того самого. Куди не гляну — скрізь напівголі дівки привиджуються. Навіть черниця одягнена, як жриця кохання, а зовсім не за канонами християнської моралі. Втім, якщо згадати, чиєю вона була бранкою, то все стає зрозумілим. Ті ж безцеремонні руки, котрі зняли обладунок з амазонки, привели і її підрясник у відповідність до своїх уявлень про моду.

Відірвали геть рукави, розпороли до пупа глухий комір, мабуть, щоб усім видно було мідний хрестик поміж пружних, білосніжних грудей благочестивої сестри. І підрізали поділ... Зовсім трішки не розрахувавши. У тому сенсі, що якби взяли на п'ядь вище, то лінія відрізу прийшлася б якраз по білій вервиці, що підперезувала залишки одягу, а так край тканини ще щось намагався прикрити. Натомість залишили апостольник.

Загалом, хоч зараз на обкладинку будь-якого журналу, з тих, що заборонені у вільному продажу без цупкої обгортки та призначені лише для дорослих. А монахиня навіть не намагається привести себе до більш пристойного вигляду. Смиренно склала руки, прилаштувавши долоні в улоговині, як для молитви, і терпляче чекає, коли я дозволяю припинити розглядати її... хрестик. Не дочекалась.

— Нехай буде благословенним твій шлях, брате…

Ух ти. У неї ще й голосок ангельський. Ніжний, оксамитовий. Мабуть, у церковному хорі співала.

— Бачу думки твої у сум’ятті перебувають, а душа сповнена розбрату… — продовжувала вона тим часом, не підводячи очей і дивлячись кудись униз… значно нижче пояса..

Цікаво, де вона там у мене душу розгледіла?

— Я виховувалась у монастирі і знаюся на зціленні. І не лише тіла… Дозволь мені висловити свою подяку за спасіння з полону тим, що допоможу тобі позбутися зайвого вантажу?

Мовчання знак згоди. А виразно спілкуватися зараз у мене якось не виходило. Та й взагалі, дивне щось діялося. Я ж не прищавий підліток, щоб непритомніти від дотику до забороненого плоду. Але зараз відчував себе саме таким.

— Іди за мною… Моя церква хоч і не забороняє, але й не схвалює лікування на загал. А он там не буде сторонніх очей…

Черниця повернулася до мене спиною і неквапливо пішла у бік найближчих дерев. Я як теля на мотузку слухняно рушив слідом. Щоб я жив так! Та за такими ніжками та сідничками можна на край світу забрести і не помітити.

Як тільки підлісок укрив нас від решти, благочестива сестра повернулася до мене обличчям, опустилася на коліна і приступила до цілительства.

Не знаю, як з наукової точки зору таку процедуру назвав би Авіценна чи Парацельс, але мистецтвом умиротворення душі й тіла монахиня володіла напрочуд майстерно. Відчувалася не лише старанність, але й чималий досвід. Особисто мені до «повного одужання» вистачило двох сеансів. Аж у очах посвітлішало... А думки нарешті вгамувалися, полегшено зітхнули і повернулися до справ насущних.

— Вибач, якщо щось не так запитаю… — незважаючи на загальне підвищення тонусу і звільнення від перманентного заклопотання, я все ж почувався дещо розгублено. — Але в якому ордені послушниць навчають такому прояву, ммм…

— Милосердя?.. — Закінчила запитання за мене черниця. — У Церкві Ночі.

— А є й така? — Здивування моє тільки зросло.

— Звичайно, — облизуючи губи і витираючи їх долонькою, мило посміхнулася співрозмовниця. — З того часу, як Господь розділив добу на світлу і темну частини. Адже люди не перестають вірити в Творця після того, як храми закриваються на ніч, а священики лягають спати? Саме в цей час і відчиняються двері Чорного Собору, де мої сестри та брати завжди готові допомогти знедоленим і стражденним.

Десь я вже чув про той Чорний Собор. Ось тільки де, згадати не можу.

— Почекай, почекай… Якщо я правильно зрозумів, ти говориш про сатаністів?

— Ні. Ти помиляєшся…

Монашка легко доторкнулася до натільного хрестика, а потім тричі перехрестилася.

— Люцифер лише один із сонму слуг Господа. Навіщо нам поклонятися слузі, якщо можна підносити молитви і діяння до престолу Пана? Це денні конфесії очорнюють нас у очах пастви. Дурні, вони… не розуміють того, що Ніч не можна заплямувати мороком пересторіг. Це її звичайний колір… Можна тільки намагатися зробити темряву світлішою. Спільними зусиллями запалюючи скрізь, де тільки можна, вогники віри... В надії, що згодом вони, як зірки, вкриють небосхил і розвіють мракобісся та невігластво.

Такий правий був той, хто сказав, що за все доводиться платити. Тим більше за задоволення.

Я, звичайно ж, дуже вдячний, що нарешті розслабився... але, не настільки, щоб дозволити дути собі у вуха.

— Цікаво. Я подумаю над цим… Неодмінно. Щойно видасться вільна хвилина.

Послушниця настільки надихнулася моєю увагою до її слів, що не стала заперечувати проти ще одного… причастя... Для закріплюючого ефекту. Тим паче, як сказано, кожен неофіт любить трійцю. Тільки на цей раз я сам вибирав мodus operandi* (*лат., — спосіб дії). Благо, форма одягу монахині дозволяла зробити це без зайвих проблем. Одним словом, хатинко, хатинко, повернися до лісу передом, а до мене… І нахилися трохи.

Обійняти стовбур найближчого дерева — це вже була особиста ініціатива дівчини.