Розділ 28

Нічого собі збірна солянка. Весь спектр послуг, так би мовити. Від «купи-продай» до «убий та гріхи відпусти». Доведеться розбиратися. І не за етикетом, а за старшинством.

— Дякую за свободу, добродію… — церемоніально вклонився Господар обозу. — До могили буду зобов'язаний. Зараз у мене нічого немає, — він зітхнув, — обоз пограбували лотри, а навіть якщо й уціліло якесь майно, по праву, військової здобичі воно і так тепер твоє. Але якщо відвідаєш мене в Кракові, — з порожніми руками не підеш.

— Не те кажеш… — заспокоїв я купця. — Чим ми відрізнявся б я від розбійників, якби привласнив собі чуже добро? Нехай і не нами награбоване.

— Спаси тебе Бог, якщо не жартуєш, — недовірливо глянув на мене Господар обозу.

— Не жартую. А віддячити мені просто. Я дам тобі тисячу монет, а ти все, що маєш на продаж, відвези у Полісся. Домовилися?

Радості в очах купця поменшало, товару у нього було явно більше ніж на тисячу. Але я теж не мати Тереза. Мав повне право все задарма забрати, і він це підтвердив. Тож тисяча талерів компенсації цілком пристойно. В додаток до викупу, який довелося б заплатити, аби видостатися з полону.

— Добре. Тільки не впораюся один з обозом.

— Про це не турбуйся. Будуть тобі люди та охорона. За мій рахунок, зрозуміло.

Закінчивши розмову з купцем, я перейшов до сердюків. Козаки вже чекали на мене. Зняли шапки та вклонилися.

— Врятуй Бог…

— І вам не хворіти, хлопці. Що похмурі такі?

— Чому ж радіти, якщо більше десятка товаришів втратили, та й самі в полон потрапили. Тепер до смерті від ганьби не відмитися.

— Не журіться. Є спосіб як зарадити вашій біді.

— Правда чи що? — пожвавішали ті.

— Хоч побожитися… Приставайте до мене на службу. Золоті гори не обіцяю, але з голоду не спухнете.

Сердюки перезирнулись.

— І в чому наша служба буде? — уточнив той самий козак, мабуть старший. — Я до того питаю, пане, що ти в дорозі. А ми більше пішими воювати звикли… За кінними не вженемося.

— І не треба. Я наймаю вас супроводити обоз у моє село. А там самі на все дивіться і думайте. Вирішите залишитись — до наказного отамана зверніться. Його ні з ким не сплутаєте. Худий і блідий, наче без сонця виріс. А захочете піти — вільному воля. Вдаримо по руках — беріть з возів все, що ваше, і готуйтеся в дорогу. Ну то як? Згодні?

Замість відповіді старший із сердюків плюнув у долоню і простягнув до мене.

Добре плеснули. Надійно. По-чоловічому. Можна припустити, що гарнізон Полісся збільшився на чотирьох професійних воїнів.

Джури, зовсім молоді хлопці, стояли трохи осторонь. Шанобливо чекаючи коли їхня черга прийде. З ними ходити довкола та навколо не став.

— Здорові будьте, соколи. Під мою руку підете?

— Підемо, батьку… — хлопці аж у пояс вклонилися. — Ти не думай, ми не з боязких. Вночі нас узяли. Дозорця зняли, а нас уві сні пов'язали.

— Я й не думаю. Забирайте з табуна своїх коней і готуйтеся в дорогу.

Гайдук підійшов сам. Старший літами. З тих, кому за порядком у селищах дивитися звичніше, ніж у бій іти.

— Чолом, пане отамане. Приймеш до себе? Вірою та правдою служити стану.

— Прийму. Допоможеш супроводити обоз у Полісся, підійдеш до старости. А він уже вирішить, до якого діла тебе приставити. Повернуся через місяць. Якщо буде щось не так, повернемося до розмови знову. Чи годиться?

— Годиться…

Гайдук поклонився і пішов до Господаря обозу, з яким уже розмовляли сердюки.

Тепер, мабуть, треба було з войовницею переговорити, але солодке чи гірке, як вийде, вирішив залишити на потім. Спершу — основна страва.

Селяни понуро стояли біля возів. І особливої радості на їхніх обличчях від визволення не спостерігалося. Воно й зрозуміло… «Білі прийдуть — грабують. Червоні прийдуть — грабують…» Господарі змінюються, а для трудівників одна доля — хомут чи ярмо… якщо одружений.

— А скажіть мені, люди добрі, ви переселенці чи розбійники вас із насиджених місць взяли?

Чоловіки переглянулись.

— По-різному, пане… — відповіла одна з молодиць. Мабуть, найбідніша. — Теодор і Матіяш — погорільці. А Оксена та Дуняшу людолови схопили, коли вони із заробітків поверталися. Ми з Василем і братом його з-під Брацлава. У степ самі пішли, кращої долі шукати.

— Утрьох? — здивувався я.

— Ні…— мотнула говірка молодиця головою. — Із трьох сіл уходників збирали. Та тільки побили нас, щойно за Умань перебралися. Хто живий залишився, по степу, як перепела розсипалися, від яструба ховаючись. Та, мабуть, доля нам така випала. І трьох днів на волі не пожили, як іншим лиходіям до рук потрапили.

Селянка замовкла, зітхнула і очі опустила. Зрозуміло. Судячи з добряче пошарпаної сукні, молодій та доволі миловидній жінці зовсім не солодко було у бандитському таборі. Її подруга по нещастю, та й чоловіки теж зажурилися. І це зрозуміло. Вони ж бо не знають, що для них зміна господаря значить. Може, й не закінчилося лихо, а тільки починається найстрашніше…