Розділ 27

Отримавши в попутники Мамая, я навіть не заглядав у карту. Сенс звірятися з бозна-коли і ким накресленими знаками, якщо поруч скаче той, хто за його ж словами, дорогу на Запоріжжя із зав'язаними очима знайде. Причому найкоротшу. Не в географічному плані, а зручності пересування.

Так що поскакали ми не на південний схід, як я міг припустити, виходячи із загального розвитку, а на схід. Подивившись на небо, поворушивши носом чобота землю і потримавши над головою обслинений палець, козак впевнено тицьнув їм у бік сонця, що сходить, і оголосив, що найкраще рухатися в Переяслав. А на моє запитання: «Навіщо?», — відповів у кращому дусі ворожок та провісників: «Долі завгодно».

Досі перебуваючи під враженням від спілкування з відьмою, я не став сперечатися з характерником. За великим рахунком, мені що Переяслав, що Чигирин, що Київ. Лише назви. Ні в цьому житті, ні в минулому не доводилося бувати. Головне, у дорозі не нудьгувати. Тому що тільки за найскромнішими підрахунками мені терміново треба знайти, — бо заробити таку суму неможливо, — не менше сорока тисяч талерів. Двадцять тисяч щоб звести посилений частокіл навколо Полісся, десять — на донжон, він же дитинець. Ще десять — на арсенал. І по п'ять на сторожову вежу та кузню.

Такий ось розклад. Прямо як у «Чародіях». Будь-які послуги за ваші гроші і краще готівкою. Ні, зовсім недешева ця справа, бути феодалом. І не захочеш, а почнеш податки піднімати. Або роззиратися уважно на всі боки, чи не завелися зайві грошенята у когось із сусідів. А заразом тримати вушка гостро — чи не придивляється хтось тим часом до тебе.

На щастя, поки що не перевелися на дорогах лихі люди. І до кінця першого дня, життя почало набувати більш оптимістичних відтінків.

Першими на нас накинулися вже звичні лиходії. Мабуть, зовсім притиснуло бідолаха, що вони вп'ятьох на трьох озброєних вершників напали.

Уклали всіх, навіть не перезаряджаючись. Вистрілили по разу, а потім Мамай наздогнав і зарубав утікачів. Досвіду за таку перемогу я здобув аж «12» очок. Грошей ще менше. Але як казав незабутній убивець лихварок: «Одна бабуся — один талер. А десять бабусь уже дукат»

Приблизно через дві години історія повторилася. Тепер самогубців було семеро, завдяки чому я став досвідченішим на «33» пункти і багатшим на двадцятку.

Після третього разу я зайнявся цікавою арифметикою. Прикинув приблизно кількість годин, яку ми проведемо в дорозі до Масляного броду і назад, після чого розділив на два і помножив у середньому на тридцять. Виходило, що навіть за такого розкладу на сторожову вежу я кошти зібрати зумію. Ще й кілька тисяч у запасі буде. Щоправда, їх краще на найм витратити. Раптом ще кого потрібного зустріну?

Однак, у пустунки долі, як водиться, і з цього приводу була власна думка.

На нас напали під час стоянки. Добре, хоч повечеряти встигли, бо затоптали б лиходії зайчатину.

Щойно вляглися, Мамай якусь чергову небилицю плести почав, як раптом, не змінюючи тону, каже:

— Хлопці, здається, скоро до нас гості навідаються. Приготуйтеся.

— З чого ти взяв? — засумнівався Федот. — Тихо ж довкола, як вимерло.

— У тому й річ, мисливцю… — пояснив характерник. — Це у вас у лісі кроку не можна ступити, щоб якусь пташку не потурбувати чи бодай гілки не зачепити. А у степу все інакше. Тут простору багато, є куди сховатися, щоб під ноги не потрапити. І тиша — найперша прикмета, що хтось чужий поруч зачаївся. Сам розумієш, добрій людині немає потреби ховатися.

Федот сперечатися не став. Вони з Мамаєм з першого ж дня порозумілися і мовчки погодилися, де чий досвід більший, а слово вагоміше.

А за хвилину «гості» і справді з'явилися.

Вискочили, як чорти з папуші і завиваючи, як зграя збожеволілих вовків, кинулися до нас з усіх боків. Дивна, треба зауважити, тактика. Якщо підкрався непомітно до супротивника, навіщо кричати? В'яжи, поки спить.

Це я чисто теоретично міркую, а тим часом, не піднімаючись із землі, ми прийняли на клинки найвідважніших і найжвавіших. Вони вже, мабуть, подумки бариші за бранців підраховували — а отримали по клинку в живіт.

— Мушкет!

Перекочуюся і стріляю мало не упритул наступному.

— Бабах!

Як вітром змахнуло. Свинцева кулька дванадцятого калібру це не жарт. Таку шпаківню в організмі робить, що половину нутрощів протягом виносить. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Та й тим, у кого вони міцніші, краще зайвий раз не бачити. Я навіть зрадів, що ніч надворі.

— Пістоль!

— Бабах! Бабах!

Навіть головою мотнув з подиву, поки не дійшло, що це товариші мої дуплетом пальнули, а не самодіяльність пістоля. Але і йому робота знайшлася.

— Бабах!

Ще один душогуб ліг, а я перекинув пістоль у ліву руку, залишаючи другий заряд для підстрахування.

— Шабля!

— Погнали наші міських!

Картина бою дещо змінилася. Нападників, як підказував «секретар», було всього двадцять і належали вони до типу «грабіжники». Очевидно, черговий рівень розвитку «розбійників».

До речі, як я встиг дізнатися клас працівників ножа та сокири ділився на наступні види. Злодії, розбійники, бандити, грабіжники, башибузуки та харцизи-людолови. Окремо йшли дезертири, бо у них сила загону залежала від цього, де вони служили перш, як втекти з війська. Он, за незнанням, навіть із парочкою гусар довелося схльоснутися. Досі дивуюсь, що цілий залишився.