Розділ 25

Швидко позбувшись дрібного майна, я надовго завис перед торговцем кіньми і думав, як вчинити з кіньми, захопленими у лісовчиків. Гарні коні. Скакові та породисті. Одна біда — для скакової необхідно мінімальна навичка верхової їзди «6», а для породистої — аж «8». І продавати шкода. За моїм нинішнім рівнем торгівлі «1» означало віддати товар зі знижкою у «90» відсотків. Що повна нісенітниця і дурість. Так що, розкинувши мізками, вирішив коней притримати доти, доки не навчуся на них їздити. Або поки в загоні не з'явиться маркітантка з відповідним умінням торгуватися.

Тепер, у шинок.

Мої чинно трапезують, нікого не чіпають. А з потрібних мені хтось є?

Завсідник... Ні, не хочу битися. Двадцять п'ять монет уже не ті гроші, заради яких варто голову морочити. Як і кілька пунктів досвіду.

Мандрівник… Говорили вже. Претендент на чужий трон мені поки що без потреби.

Посередник... Та сама історія. Не щастить мені з бранцями. Все якось повз касу. Може, я чистоплюй і бруднитися не хочу? Гаразд, гра сьогодні не закінчується. Та й уміння за кількістю бранців у мене лише «1». Тобто п'ять осіб. Вовтузитися з ними. Пру монет виручиш, а швидкість пересування загону падає. Не на коней же ж їх садити.

Так, а ось це що за персонаж? Одягнений як багатий козак, але до моїх не підсів, тримається на особину. Чи це вони від нього сахаються.

«Козак Мамай, — підказав «секретар». — Лікар і характерник»

Лікар! Чудово! Те що треба. Сподіваюся, мені вистачить грошей, щоби його в загін заманити. Підморгнув своїм, щоб не видавали і ступив до столу Мамая.

— Чолом тобі, добра людино. Чи дозволиш присісти?

— Я шинок не купував, тільки одне місце… — підняв на мене очі той, не відповідаючи на привітання. — Тож якщо закортіло, сідай. Головне, потім не пошкодуй.

— Лякаєш? Чого б це? Наче на мозоль тобі не наступив і в кашу не плюнув... Тільки привітався. А ось ти навіть відповісти не зволив…

— Не лякаю… попереджаю, — знаменитий характерник не зводив з мене важкого погляду. — Хто зі мною знається, від того біда не відчепиться. Але, у тебе вона, як я бачу, і без того з-за плеча визирає. Тож гірше не стане. Сідай. Зсунемо кварти... Щоб наша доля нас не цуралася.

Випили, зажували хлібом із сіллю, похрумтіли квашеною капустою.

— Ну, кажи… — першим порушив мовчання козак. — За якою потребою я тобі? — і сказав це так, що я одразу зрозумів: вигадувати не варто.

— Якщо докладно розповідати, нам не те що одного вечора — кількох тижнів не вистачить. Натомість, буде про що в дорозі побалакати. Ти мені про своє життя розкажеш, а я — про своє. Нудьгувати не будемо... А навіщо ти мені?.. Сам же сказав: біда слідом ходить. А де вона — там негаразди, хвороби, поранення, смерть… Дуже мені в загоні лікар потрібен. Сам я тільки рани вмію перев'язувати, та Цепеш — кров пускати при гарячці.

— Отой блідий, немов у житті сонця не бачив? — подивився Мамай на моїх бійців і багатозначно хмикнув. — Так, цей кров точно пускати вміє. Сперечатися не стану. Я думав, вони вивелися давно, аж ні — ціленький.

— Ти про що зараз? — підозріло перепитав я, надто вже явним був натяк.

— Не про що, а про кого… — поправив мене Мамай. — Чи не знаєш, з ким пліч-о-пліч воюєш?

— Вацлав Цепеш. Нащадок найдавнішого роду волоських королів. Останнє місце служби — капітан міської варти у Кам'янці.

Мамай покивав у такт моїми словам і знизав плечима.

— Нащадок, кажеш… Тоді, звісно. Тоді нехай так і буде. Якщо сам не розповів, то й мені поперед батька в пекло лізти не годиться. Свої гріхи встигнути б замолити. То ти кажеш, лікар потрібен?

— До зарізу… У сенсі…

— Я зрозумів, — добродушно розсміявся козак, наповнюючи кухлі вдруге. — Ну, тоді й ти на моє запитання дай відповідь. На чиєму боці воювати думаєш, отамане?

— Скажу, як є… — не став я хитрувати й у цьому випадку. — Поки не розібрався… Занадто всього намішано. Але ні за католиків, ні за лютеран і, тим більше, за бусурман голову точно класти не збираюся. У цьому моє слово міцне. А далі — сам метикуй.

— Я так розумію, що за православну віру, але так, щоб і про себе не забувати?.. — кивнув характерник. — Гоже… А головне, чесно та відверто. Без пустодзвонства. Що ж, отамане, вважай, змовилися ми. Тільки користі з лікаря в поході мало буде, якщо при ньому ні зілля, ні інструменту необхідного немає. А в мене якраз усі припаси скінчилися. Хіба кров пустити, — засміявся тихо. — Але для цього в тебе вже є майстер кращий за мене.

— І багато треба? — не заглиблювався я у зачеплену тему. Не захотів одразу говорити, так і мені випитувати нема інтересу.

— Багато. Але тут скупитися не варто, кожен витрачений талер сторицею повернеться. І з меншою сумою, ніж у дві тисячі, я навіть із-за столу не встану. Нема чого купців смішити.

Ого, ну й запити. Втім, за хорошого лікаря не шкода. Доведеться з серйозним супротивником зійтися — одними подряпинами не відбудешся. А втрачати навченого воїна лише через те, що кілька сотень талерів пошкодував — дурніше не придумаєш. Нового поки ще знайдеш, поки навчиш. А гроші що… справа наживна. Сьогодні пусто, а завтра густо.