Розділ 24

У місті одразу вирушив до воєводи, відклавши всі другорядні справи на потім. Ну, а чого тягнути кота за хвіст, думати та гадати, що він такого, дуже важливого доручити хоче? У замку на мене чекали, оскільки варта пропустила відразу, навіть без доповіді. Ще й привіталися привітно, як зі своїм.

Королькович теж з-за столу підвівся, та на зустріч ступнув. Огидний тип треба зауважити. Зовсім ще не старий, а огрядний, як кабан. І не дикий, а домашній… Де під шкірою сала більше ніж м’яса. Якби не широчезний пояс, що утримує тіло вкупі, на вагітну ропуху був би схожий. Пара великих бородавок на носі та підборідді лише посилювали враження. Сподіваюся, він неодружений… Інакше мені щиро шкода його дружину.

— Здоров будь, воєводо…

— А, Антоне… — привітно кивнув Королькович. — Не чекав на тебе так швидко. Зібрав загін?

— Зібрав, воєводо.

— Ну і добре. Я так розумію, ти завдання отримати хочеш?

— Якщо вацьпан не передумав.

Воєвода трохи помовчав, потім вказав на накритий для легкої трапези стіл.

— Сідай. Вина зі мною вип'єш?

— Вважатиму за честь.

Зачекали, поки виночерпій виконає свої обов'язки і відійде подалі.

— Здоров'я королю Владиславу! — підняв чашу господар.

— Здоров'я… — я взяв кубок. Не шкода. Ковток вина королю здоров'я не додасть, як і не зменшить не випитий кубок. А воєвода, мабуть, не просто так саме за це пити пропонує.

— Не відмовляєшся… — кивнув Королькович. — Виходить, ти не з тих русинів, що на Кремль моляться.

— Я, воєводо, молюся тільки одному богові… — підіграємо трохи, може, воно того варте. — І волію завжди мати його при собі.

При цьому багатозначно потряс гаманцем. До речі, таким самим порожнім, як і великим. Сиротливий дзвін кількох монет красномовно засвідчив усе, що я, як і належить людині шляхетного походження, не договорив.

— Дуже розумний підхід, — широко посміхнувся воєвода. — Значить, не помилився я… Саме така людина мені й потрібна.

Я скромно промовчав, мовляв, вистачить комплементів, настав час до справи переходити. Раніше сядемо — раніше вийдемо.

Королькович паузу витлумачив правильно.

— Згоден, не личить шляхтичам навколо ходити. Ти, пане Антонію, на мене не дивись, я тільки з-за столу, а ти з дороги. Підкріпися... А я говоритиму.

Також варіант. Складеться розмова чи ні ще невідомо, а так хоч якась користь буде.

— Так ось, вацьпан, яка в мене до тебе справа… — продовжив воєвода. — Є в козацькому краї одне селище. Масляний брід називається. Якщо не знаєш дороги, то я тобі карту тих місць дам. І треба його з димом за вітром пустити… А щоб ти важливість зрозумів, уточню: це не моя забаганка, а королівська воля.

— У козацьких землях багато сіл. Чим це від інших відрізняється, що про його існування навіть королю Речі Посполитої відомо? — здивувався я.

— Кмітливий… — кивнув Королькович. — А тим, що в цьому селі ребіліянт Хмельницький свою родину переховує.

Ого. Цікаво — зрада чи шпигуни рознюхали?

— Стривай, воєводо, я не зовсім зрозумів. Ти село мені розорити доручаєш, чи рідню гетьмана вирізати?

Готової відповіді у Корольковича не знайшлося. Мабуть, у листі завдання чітко не було прописано, — король Владислав побоювався довірити паперу такий текст. Мало до чиїх рук потрапить послання... А сам воєвода відповідальність на себе брати не хотів. Тому трохи подумавши, видав Соломонове рішення.

— Це як тобі завгодно буде, пане Антонію. Головне — село спалити. А що з мешканцями робити, вирішуй сам. Хоч у полон бери, хоч у пень вирубай… Відпустиш живими — слова впоперек не скажу. А загинуть ненароком — отримаєш понад обумовлену нагороду, ще п'ятсот талерів зверху.

— Ого, — я запив шматок буженини ковтком чудового рейнського. — Ми вже й до додаткової нагороди дісталися. А про звичайну ще навіть не згадували.

— Так… — погодився воєвода. — Бо звичайну ти сам собі вибереш. На те є дарчій грамоті від короля нашого. Тобі треба буде лише вписати в неї назву будь-якого поселення, яке ти собі взяти захочеш.

— Е… Щось тут не так… Стривай, воєводо. Як розуміти — будь-яке?

— Так і розумій… — ще ширше посміхнувся той. — Ну, яке в землях Речі Посполитої, певна річ. І не Краків чи Варшава… — останні слова Королькович вимовив уже зі сміхом. Мовляв, ти ж не повний ідіот?

— Але це означає, я його відберу від якогось вельможі.

— Про це не хвилюйся. Казні наказано виплатити вартість маєтку тому, кого ти з землі зіпхнеш. У подвійному розмірі. Думаю, за такий ґешефт ніхто на тебе не образиться. За нинішніх часів золото надійніше за шмат землі і кілька халуп. Тож, коли вибирати станеш, не поспішай. У мене теж пара-трійка сіл є. Може, домовимось? По приятельськи...

— Сам кажеш — гроші надійніші. То чому б і мені не взяти монетою?

— Тому, вашмость, що ти поки що просто пан Антоній… — воєвода навмисне понизив голос, мовляв, не ображайся, я тихенько — ніхто не чує. — А коли на маєток сядеш, ніхто в твоєму шляхетному корінні більше не посміє засумніватися.