Розділ 23

Господь почув моє прохання на другий день шляху. У тому сенсі, що вороги не оминули нас своєю увагою. Очевидно, чекали в засідці на купецький обоз, а потім вирішили, що й ми підійдемо. Хороший ворог, гідний… Лісовчики* [*Лісовчики – назва польсько-литовської іррегулярної легкої кавалерії. На відміну від інших підрозділів, лісовчики формально не отримували платні. Тож годувалися за рахунок трофеїв та награбованого. Під час бойових дій розраховували на швидкість та не споруджували таборів. Лісовчики здобули сумну популярність завдяки грабежам, насильствам та вбивствам, жертвами яких ставало мирне населення]. Це не гречкосії, що ще вчора землю орали і шаблю лиш здалека бачили. Шляхтичі. Хоч і мізерного роду, але знайомі зі зброєю з дитинства. Рівно півтори дюжини.

Гарно йдуть. Розібралися в рідкий ланцюг, щоб не заважати один одному, припали до кінських грив, тільки пір'я на шапках та хвости лисячі майорять. І коні — чудо. Чисто змії. Не скачуть, а стелиться над землею.

Будучи легкою кавалерією, лісовчики застосували свою улюблену тактику, стрімкість та раптовість. Для охоронців купецького каравану чи селянського обозу цього вистачало. Поки старший над охороною усвідомлював, що трапилося, зважував ступінь загрози, та віддавав наказ приготуватися до відбиття нападу — розбійники вже досягали обозу, а далі йшло у залік особисте вміння кожного. Котре у воїна, що живе з шаблі, всяко вище торговця, землероба чи навіть охоронця. Але цього разу у панів не зрослося, ми теж не купецького стану. Не встигли обрости жирком.

— Заряджай!

Даремно жителі Кам'янця проти Цепеша ополчилися — чудового капітана втратили. Навіть раніше за мене потрібну команду подав. Щоправда, всього на секунду, через що наказ набув здвоєної солідності. До речі, вчасно... Не оцінив поки що тутешній народ силу і перевагу пороху, все норовлять залізом один в одного тицяти. І запорожці, і новоспечені гайдуки навіть не подумали про самопали, одразу за списи схопилися.

— Цілься! Вогонь! — І майже без паузи. — Заряджай!

Погано… Потрапили в ціль лише троє. Найімовірніше я, Федот і Цепеш. Чи то відстань для самопалів далекувата, чи то стрільці з найманців поки що так собі, проте — мінус три теж результат.

— Цілься! Вогонь!

Тепер, коли до атакуючої кінноти залишалося всього тридцять метрів, кулі лягли точніше. Вибивши з сідел ще п'ятьох. Зовсім інша справа. Були б у нападників коні хоч трохи гірші, встигли б ми і втретє перезарядити самопали. На цьому бій, швидше за все, і закінчився б. А так доведеться ще повозитися.

— Пістоль!

Час нове надбання випробувати. У далеку ціль, мушкет все ж таки надійніше б'є, а для ближнього бою те що треба.

Лісовчики теж, перш ніж схопитися за шаблі, випустили по нам по кілька стріл. У мене не потрапили, решта теж у сідлах залишилися, значить усі живі. А з пораненнями після бою розбиратимемося.

Парочка шляхтичів на чудових конях, я знову аж залюбувався на секунду, вибрали ціллю мене і, волаючи на все горло щось на кшталт «Бий-забий!», помчали в мій бік. Розкручуючи над головами шаблі, наче петлю аркана. Краще вже б стріляли, чесне слово. Стріла впритул із бойового лука зовсім не подарунок.

— Бабах!

Одного пана, як кувалдою, з сідла вибило. А другий, бачачи загибель товариша, закричав ще загрозливіше і знову пришпорив коня. Він думав, що зможе дотягтися до мене шаблею раніше, ніж я перезаряджу пістоль і, напевно, дуже здивувався, якщо встиг, коли я розрядив другий ствол йому просто в роззявлений рот.

Тьху... Треба зав'язувати з такими спецефектами. Від моєї ручної «кулеврини» голова шляхтича розлетілася, як перестиглий кавун. Мізки, кров — фонтаном... Кінь у мого вперся, обезголовлений тулуб повалився вперед... Усього забризкав. Чорта з два відпереш…

Гаразд. Не до сентиментів. Дивимося довкола. Нормально. Розібралися хлопці. В основному фехтують віч-на-віч. Значить, час бити в спину. Не в пісочниці граємось. До речі, Цепеш теж так вважає. А якщо вже нащадку стародавнього роду, фактично принцові крові, не бачить у цьому образи гідності, то мені й поготів нічого рефлектувати.

Об'їхав найближчого лісівника ззаду і рубанув шаблею. Він, звичайно, мене помітив. Навіть захиститься спробував, але й Четвертак не дрімав. Щойно шляхтич відкрився, наніс укол у горло. А коли той схопився за шию обома руками, намагаючись вгамувати кров з рани, додав уже з розмаху і навскоси. Голова так і покотилася додолу.

Я тим часом перезарядив пістоль і розрядив одне дуло у спину наступного розбійника. Цепеш рухався мені назустріч із протилежного боку і не менш успішно.

Тож незабаром лісовчиків лишилося тільки троє з усієї, цілком великої ватаги. Але й вони, зважаючи на те, як на них насідають запорожці, довго не протримаються.

Що ж, я можу бути спокійним, якщо воєвода Королькович не збирається доручити мені взяти штурмом ворожий замок, то із простішим завданням ми напевно впораємося.

— Пощади! — заблагав один із розбійників, коли впав передостанній його товариш. — Здаємось на милість переможця. Змилуйся, пане!

Другий шляхтич теж опустив зброю і підкорився долі.

— Здаєтеся, значить… — я задумливо потер підборіддя.

З одного боку, лісовчики знатні вояки, зайвими в загоні не будуть. А з іншого боку — за ними стільки невинної крові, як би самому не забруднитись. Одна справа бути впевненим у своїх бійцях, і зовсім інша — знати, що вони можуть втекти з поля бою, як тільки вирішать, що перемога не чужій стороні. Ні, на фіг…