Розділ 22

Незважаючи на цілком виразне розуміння, що давно настав час зняти напругу і не доводити організм до точки закипання, до сінника я все-таки не добрався, — заснув де впав і як у вир булькнув. Напевно, навіть раніше, ніж голова до якоїсь рівної поверхні торкнулася. Ніколи не думав, що людина може стільки випити… Та за вечерею, якщо чесно, думати особливо не намагався. Навіщо людям радість псувати? А вона, судячи зі щедрості старости, явно була рангом вище навіть храмового свята. Полісся гуляло! Ну і я, разом із усіма… І навіть на чолі. Як захисник, заступник і взагалі батько рідний. Тож ніч промайнула без снів, сновидінь та пригод.

А чого, покришити таку ватагу розбійників, це не в муку... чхнути. Тож мають право. Хусткове радіо справно рознесе звістку про хвацький загін сільської міліції по всій окрузі і любителі легкої наживи побережуться зайвий раз сюди потикатися. Та й ті, що сильніші, також зайвий раз подумають. Навіщо гайдамакам нариватися на гідну відсіч, якщо довкола вистачає і беззахисних сіл та хуторів? Прибуток, може, й більше, та навіщо він тим, хто в бою голови складе?

І ще одна користь… Люди, з тих же беззахисних поселень, теж не дурніші за корову, що в дбайливої господині більше молока дає. Швидко збагнуть, що гуртом і батьку бити легше, та й попросяться до міцних господарів у підсусідки*. (*За користування житлом чи дозволом на будову на території чужої громади, підсусідки відробляли у господарствах своїх хазяїв. Підсусідками переважно ставали селяни, що збіднілі внаслідок стихійного лиха чи грабіжницьких нападів татар). А це — додаткові вмілі руки, які готові працювати не за страх і плату, а для суспільного блага.

Ні, якщо так далі піде, треба за першої ж нагоди забирати Полісся у свою власність... А чого? Все одно доведеться десь свій куточок шукати. То чому не тут?

— Твою ж трата-та-та... через коромисло.

Відро колодязної води на голову метод інквізиторський, але дієвий. Відразу світ набув додаткової різкості та чистоти фарб. Тепер кваску…

Ух, як у щебінь пішло. Вдих, видих... Вдих...

— Чим це так смачно пахне? Смажене м'ясо? Те, що лікар прописав. Несіть…

Поки працюють щелепи, подивимось на персонажа, так би мовити, зсередини. Я ж учора рівень підняв, а розібратися зі статами не було часу.

Угу... Ну, тут все просто. Один пункт в силу. Здоров'я треба зміцнювати, при такому способі життя. І в «залізну шкіру». Навички володіння зброєю — все в шаблю. До речі, настав час збільшувати навичку володіння зброєю. А то незабаром розвиток упреться в стелю. Ну якось так. В навичках загону, завдяки Цепешу, покращилася тактика до «2». А Федот вклав у спільну скарбничку по «2» до стеження та пильності. Замало, чесно кажучи. А в деяких навичках і зовсім нулі. Потрібно зайнятися пошуком супутників. Насамперед загонові бракує лікаря та купця.

Ну і самому, не забувати при кожній нагоді читати той трактат, який мені Цепеш передав. За це, начебто, теж пункт до вмінь мають дати. То чому б його не заробити? Читати, не дрова рубати.

Що ще? Ах, так — підвищення. Подивимося.

Цепеш із Федотом поки що в процесі до наступного рівня. Найманці — також. Щоправда, козакам зовсім небагато залишилося, щоб із новобранців у досвідчені перейти. Ще одна-дві сутички і заслужать на підвищення. Буде в них і життя більше, і удар потужніший. А ось Четвертак із П'ятаком порадували. Нагребли досвіду майже на два рівні. І найголовніше, тепер я можу їх з піхоти у кавалерію перевести. Бо передбачено підвищення до гайдука. Тобто мої бійці отримають по коню. Звичайні списи змінять на козацькі. І, нарешті, обзаведуться самопалами. Так що весь мій десяток тепер при рушницях та верхи. Це тішить… Тому що швидкість пересування кіннотників у півтора рази вища, ніж у змішаного загону.

— Ну що, старосто, задоволений учорашньою здобиччю?

Сяючий, як новенький п'ятак, Михась, збагнув, що я не для порожньої розмови цікавлюся, одразу потьмянів лицем і згорбився. Геть чисто каліка перехожий, того й гляди, милостиню попросить. Ну, артист... народний.

— О-хо-хо… Воно, звісно, не без прибутку. Та тільки ж лахміття більше, ніж краму. Зовсім зубожів розбійний люд... Якщо добре торгуватися, може, сотні півтори й дадуть купці. А може й ні…

— Не прибіднюйся, старий… — я теж не вчора народився. — Жупанів добрих на татях майже не було, це правда. Але взуття у кожного було? Було. І зброєю майже кожен другий розмахував.

— Зброя... — зневажливо махнув староста. — На сьогоднішній день його на кожному полі росте більше, ніж пшениці. Де хоч раз раті зійшлися, там і врожай збирай. Звичайно, добротний панцир або клинок з дамаської сталі дорожче за все наше село буде і ще парочки, але таке добро у розбійників не водиться.

— Угу… Знайома пісня, — посміхнувся я. — Тільки мені ти навіщо її співаєш? Я ж не воєвода, оброк вимагати не збираюся. Навпаки, хотів вам трохи грошей підкинути, щоб дзвіницю в селі збудували. І церква соліднішою буде, і за округою пильнувати зручніше. Скажи, тільки не крути, дорого обійдеться?

— Не так, щоб дорого… — Михась погляд не відвів. — Швидше, довго. Дзвіниця, це не хата. Швидко не зведеш. Та й не на часі зараз — у полі роботи повно.

— Дуже довго?

— Місяця два, а то й усі три… Косовиця, жнива… Простіше зиму почекати. Тоді усією громадою за два тижні складемо. І деревина краще, коли дерево листя скине.