Розділ 9

План ми виконали чи просто розминулися з черговими лиходіями та іншими татями, але цього дня нас більше ніхто не турбував.

Як я і думав, на перехресті повернули праворуч. Саме туди вказувала стрілка з написом: «Фортеця Тула. 25 верст». А друга, та що тицяла прямо, підтверджувала і інші мої розрахунки: «Місто Смоленськ. 86 верст».

Тож без варіантів. Ми від місця битви всього пару-трійку верст відмахали, а я вже готовий був пристрелити коня... щоб не мучив... ні себе, ні мене. І якщо двадцять п'ять верст я ще зміг би якось потерпіти, то від однієї думки, що доведеться тягнутися таким чином майже сотню кілометрів, мене пробирали дрижаки.

Загалом, повернули і потопали накатаним шляхом. А оскільки мовчки крокувати нудно, почали співати. Спершу я виступав сольно, Четвертак та П'ятак лише зрідка підтримували з хоровим «Ух!» або «Ох!». Але незабаром виявилося, що у хлопців чудовий слух, а слова пісень вони запам'ятовують в момент. Особливо народних… Тож коли мій, вельми небагатий для цих реалій, репертуар пішов на друге коло, співали ми вже втрьох. Може, не надто мелодійно, зате голосно та із задоволенням. Прискорюючи крок, навіть непомітно для себе.

Так що зубчасті стіни фортеці виникли на обрії набагато швидше, ніж я очікував.

Думав, дотопаємо пізно ввечері, а то й уночі. Заночуємо неподалік, а вранці вже й навідаємось. Але виявилося — цілком встигаємо і за видна. Тобто ворота будуть ще відчинені.

— Надайте, братики! — надихнувся я такою перспективою. — Зовсім трохи залишилося. Зате у ліжку спатимемо, а не в полі комарів годувати. І повечеряємо не сухарями, а гарячою кашею з м'ясною підливою. Ну і по парі кухлів пива, само собою перекинемо.

Не знаю, що саме надихнуло хлопців, скоріше третє. Оскільки комарі хоч і не найприємніша у світі комаха, але нічим не гірша за клопів. А смажене на багатті буженина — не поступиться жодним кулішам чи саломахам. Якими, напевно, славляться місцеві заїжджі двори. Втім, не має значення, головне — надали знатно. Я б точно відстав. Але, близькість житла навіть коня надихнув, і він затрусив значно веселіше, на якийсь час забувши навіть про кульгавість.

«Перед вами фортеця Тула. Фортеця належить князю Семену Прозоровському. Московське царство. Населенню немає до жодного діла».

Не надто багато інформації. Ну, то таке. Не все одразу. Ворота перед моїм носом не зачиняють і на тому спасибі. Стражники трохи підібралися, але не надмірно суворо. Зрозуміло ж, чим цілому гарнізону можуть загрожувати троє мандрівників. Ще й на кульгавому коні.

— Доброго здоров'я, служиві!

— І тобі не хворіти, пане добродію. За якою потребою завітав до нашого закутка?

— Так… Світ подивитися хочу, себе показати. Змалечку пристрасть до подорожей маю… — щось у погляді стражників мені не сподобалося, тож підвів очі, перехрестив лоба (хлопці, дружно підхопили) і додав. — Святим місцям вклонитися, знову ж таки... Перш ніж сім'єю обросту, та на одному подвір'ї осяду.

— Добра справа.

Стражники теж перехрестилися. І якось подобрішали. Шпигунів побоюються, чи що?

— Пустите у фортецю?

— Якщо нічого проти пана нашого, князя Семена не замишляєш і готовий заплатити в’їздне мито, то чому ні… — поважно відповів один з них.

— А велике мито?

— Один талер із загону пішого кількістю менше дюжини та два талери з такого ж загону, тільки кінного. З тебе, отже, два талери...

— Два талери? — удавано обурився я. Бідолашний мандрівник, що не торгується за кожний гріш, викличе підозру у будь-якого, навіть самого поблажливого вартового. Тому що порушується цілісність світобудови. — За що?

Стражники багатозначно переглянулись і ще більше розслабились.

— За це… — хитнув списом у напрямку коня другий воїн.

— За це? — обурився я. — З якого дива? Це ж не кінь, а ходяча ковбаса. Просто вона ще до бійні не дошкандибала. А сідло я на неї насадив, щоб не запідозрила свою долю і не втекла.

Стражники посміхнулися. І знову переглянулись. Схвально.

«Вітаємо. Ви заробили повагу. Ваші стосунки з жителями Тули покращали до «1».

Чудово. Не дарма старався, отже. Як я вже казав, повага — річ у господарстві потрібна. Відразу й перевіримо.

— Ну то як? Зійдемося на одному талері? Зрештою, можете мою шкапу за двох порахувати. По ногах. Все одно я переплачую. Де нам до дюжини?

— Мабуть, з купецького роду будеш? — хмикнув той старший. — Вмієш торгуватись. Тільки в нас тут не ярмарок. Сотник не по ногах рахує, а по хребті б'є. Так що, пане хороший, або два талери, або ночуй за стінами.

Подумав трохи і додав:

— Або коня прожени… Якщо не вкрадуть чи вовки не задеруть за ніч — забереш, як геть йтимеш.

Не спрацювало. Ну правильно. Лише одиниця в плюсі. Було б хоч десять…

— Е, ні… Дякую за пораду, але я на бійні за неї більше талера візьму. Тримай гроші.

Стражник прийняв монети і трохи відсторонився, пропускаючи нас у фортецю.

«Ви знаходитесь у фортеці Тула. Ставлення населення «+1». У фортеці ходять чутки, що криниця стала місцем, де збираються прачки. Тепер там можна дізнатися про останні міські плітки. А ще подейкують, ніби піддячий ловчого наказу поклав око на молоду дружину стрільця Федота. Перебуваючи у фортеці ви можете пройти до зали правителя. Прогулятися внутрішнім двором. Поговорити із міським головою. Пройти до торгового центру міста… Відвідати шинок. Не нудьгуйте…»