Розділ 8

Прокинувся від почуття деякого дискомфорту. Не в тому сенсі, що через твердість сідла щока заніміла і в плече тисне, а внутрішнього. Морального… Обережно розплющив ліве, «верхнє» око й злегка очманів… Стоять обидва-два мої бійці і по черзі поглядають то на мене, то на небо. Потім один на одного. Знизують плечима і все спочатку. На мене… на небо… на мене… на небо… Спросоння я навіть розгубився трохи. Ненадовго. Згадав останній наказ і зрозумів — вони наказ порушити не наважуються. Я ж велів не турбувати. Самі за селянським звичаєм, мабуть, задовго до світанку схопилися, а що з їхнім батьком-командиром відбувається не розуміють. Сонце геть уже видряпалося, а я дрихну, як найнятий. Гаразд, не буду мучити бідолах. Та й виспався.

— Вільно, орли… Дякую за службу.

— З нашою повагою, батьку. Як спочивали? — посміхнулися обоє так радісно, наче побачили цукрову голову.

Ні, братики-кролики, так діло не піде... Обійдемося без волюнтаризму в підзвітному загоні, а то спершу пиво без алкоголю, потім — гумова жінка, а далі гірше… анархія — мати порядку. Або, не приведи господи, президент — фіґляр. І якщо з анархією я ще впораюся, якось, то вибори на посаду отамана можу запросто програти. Або політтехнологів наймати доведеться, на виборчу кампанію гроші шукати. І чималі… А я не на нафто-газовій рурі сиджу і навіть серіали не знімаю, тож зайвих грошей немає. Загалом, та ще суєта і зневіра духу. Привіт із реального життя. На фіг і ще раз на фіг.

— Значить так, олухи царя небесного. Слухати сюди! Кажу один раз, повторювати не стану. Ви тепер не в батька з матір'ю в гною колупаєтесь, ви тепер — бойовий підрозділ! А я ваш командир. І як щось наказую — відповідати треба: «Раді старатися!», «Так точно!», «Буде виконано», або «Ніяк ні!». Це зрозуміло?

— Так точно! — басить той, що ширший в плечах, Четвертак.

— Ніяк ні! — П'ятак явно гальмує.

Хлопці переглянулись і хором видали:

— Буде зроблено. Раді старатися!

Ах, ось у чому річ. Суду все зрозуміло. Сила є розуму не треба. О, згадав! «Секретар» після вчорашнього бою говорив, що частина моїх бійців заслуговує на підвищення. На це треба подивитись. А то знову провтикаю, як із власним другим левелом.

«Інтерфейс. Загін»

Ага. За сукупністю зароблених пунктів досвіду, я можу підвищити своїх «косачів» до «ополченців». Причому пропонується вибір. «Ополченець з мушкетом» або «Ополченець зі списом». Гм… Тяжкий випадок. Мушкет, звичайно, більш забійний буде, але з їхнім інтелектом. Або самі себе перестріляють, або мені в спину пульнуть. Випадково, ясний пень. А зі списом — селянським хлопцям куди зручніше. Та й на коней хотілося б їх посадити, щоб подорожувати швидше. А мушкетер навряд чи вершником стане. Не той рід військ. З їхніми гаубицями за першого ж пострілу з сідла вилетиш. Може, я й помиляюся, ну так і запитати нема в кого. Доводиться все вивчати методом наукового тицяння пальцем у небо. Вирішено.

«Підвищити до ополченця зі списом. Прийняти. Інтерфейс прибрати».

О! Цілком інша річ. Хлопці одразу прибрали більш солідного виду. Підтягнулися. Одяглися. Лапті на постоли змінили. Ще не професійні воїни, але вже й не тюхтії сільські.

— Молодці.

— Раді старатися…

Гм. І інтелекту, схоже, теж побільшало. Потрібно буде над цим питанням пізніше детальніше попрацювати.

Взагалі, логічно, якщо я при кожному новому рівні я можу собі щось поліпшити, то й решті персів гра повинна стати змінювати. Відповідно до якоїсь внутрішньої ігрової логіки. Може, й даремно від мушкетів відмовився. Цілком імовірно, що до зброї і відповідні навички додавалися. Ну, та гаразд. Гра тільки починається… Встигну перевірити.

Що ще з вечора на ранок відклав? Ага… Здобич. Ану, погляньмо, чим розбійнички нас порадують? Нічого особливого. Шапка трохи пристойніша за мою «До захисту голови +6», а решта тільки якщо старцям роздати або на металобрухт. Втім, курка по зернятку… А зайва копійка не завадить. Забираємо… Поки місце в переметних сумах є і загальна вантажопідйомність дозволяє.

Як прийняв рішення, так вся купа і зникла. Вигідна це справа. У житті, довелося б перти це добро нам усім, включаючи коня, на власному горбу. А тут — раз, і все в інвентарі. Тож про розвиток логістики теж варто пам'ятати і розвивати при нагоді. Колись і більш цінні речі трапляться, а покласти буде нікуди.

— Ну що, орли? Топаємо далі?

— Як накажеш, батьку.

— Тоді, вперед. До Смоленська ще крокувати та крокувати.

Закинув себе в сідло і з перших метрів зрозумів, що приємної їзди більше не буде. Кінь рухався якимись дивними ривками, наче через крок намагався скинути вершника зі спини.

«Інтерфейс! Майно!»

Чорт… Так і є… Не пройшла безслідно умовна загибель у бою для конячки. Воскресили її, але здоров'я зменшили. Був «В'ючний кінь», став «Кульгавий в'ючний кінь». І всі показники, відповідно знизили. Така ось халепа… Ну а чого, правильно, берегти треба тварин, а не під кулі підставляти. Принаймні поки заводним конем не обзавівся. Грінпіс аплодує.

Блін, не їзда, а тортури... напевно, пішки швидше буде. Хоча не факт. І що робити? Треба нового коня шукати. А де? У Караганді, мля…