Розділ 3

Витязь спішився і очищав шаблю від ворожої крові. На мене, ніби й не дивився, але відчувалося — у полі зору тримає і щохвилини готовий обернутися, якщо відчує загрозу. Розслабся, я не самогубець з голими руками на танк кидатися. Тим паче, дружелюбно налаштований.

Підійшов ближче і прокашлявся. Треба ж із чогось розмову починати. Ні, можна, звичайно, зробити фізіономію цеглою, типу самі з вусами, і поїхати геть по-англійськи, але щось мені підказує це не найкраще рішення. Зрештою, у невідомому світі союзниками, хоч і тимчасовими, не розкидаються. Особливо якщо запитань у мене зараз, як у того альтернативно обдарованого, що сотню мудреців замучити здатний. Та й розпочинати гру з ходу проваливши перше завдання, не найрозумніший вчинок.

— Слухаю тебе, Антоне? Бачу, спитати щось хочеш?

— Так… Якщо дозволиш, витязю. Хочу дізнатися: хто ви і що робите у цій глухомані?

— Тут неподалік, он за тим гайком тракт Смоленськ-Париж. Я старший дозору. Наше завдання: забезпечувати вільний проїзд трактом пошти, купців та мандрівників, на кшталт тебе. Втім, такому хвацькому воїну захист і не потрібний.

Дмитро дружньо посміхнувся. Решта дружинників чекали на нього осторонь, не злазячи з коней.

— Не розкажеш трохи про ці місця? Я здалеку прийшов. Влізу ненароком куди не слід — клопотів не оберуся. Ви ж мене, як бандита, і ганяти станете.

В’язовський почухав кучеряве підборіддя і задумався.

— Ну, що тобі сказати… Тут повітря пропахло пороховим димом і смородом згарищ. Східна Європа на межі нової великої війни. Запорізькі козаки багато років воювали з польською шляхтою за свої вільності, але майже розбиті, і гетьман Богдан Хмельницький звернувся за допомогою до царя. Тепер Московське Царство і Військо Запорізьке готуються разом напасти на Річ Посполиту Польську, а Королівство Швеція і Кримське Ханство чекають, чим це закінчиться, щоб напасти увірвати свій шмат. Імператриця амазонок дозволяє своїм войовницям найматися у всі війська, але кордони власної Імперії тримає на замку. Окрім відважного Марко Поло, ще жоден чоловік, який перетнув Сніговий Відріг, не зумів повернутися назад. Хоча сам італієць, кажуть, аж у снігові остроги Королівства Валькірій дістатися зумів.

— Цікаво...

Я вирішив уже було відкланятися, терпіти ненавиджу політінформацію, а географію сприймаю лише на рівні «північ у тому боці, де мох на дереві росте». Можна подумати, мені не пофігу хто там кого і з ким воює. Все одно ж навмисне. Навіть якщо на основі історичних реалій. Вірніше — тим більше. Адже відомо, чим усе закінчилося. І в першу чергу той союз з москалями. До нині гикається. Так що треба самому на світ подивитися. А там буде видно. Але як тільки я відкрив рота, щоб попрощатися, як у голові ожив «секретар», і під його суфлерство з моїх губ злетіло таке:

— Розкажи мені, як тут усе влаштовано?

— За тутешні землі воюють шведи, поляки, московіти та козаки. Та й кримчаки не проти відхопити собі шматок. Імператриця амазонок поки що за межі своєї держави не висувається, але навряд чи залишиться байдужою, якщо інші держави ослабнуть у міжусобних війнах досить сильно... Королівство Валькірій дотримується нейтралітету. Але будь-якої хвилини діви-войовниці готові підтримати своїх сестер зі степів. Раджу тобі поїздити містами. Там ти можеш купити зброю та припаси. Дізнатися новини. Міські голови та сільські старости можуть дати тобі доручення. За відповідну оплату. Безкоштовна порада: не дивися на суму, берись тільки за ті справи, що тобі під силу. І ще, зрозумій мене правильно, але ніколи не проходь повз корчму. Там можна зустріти цікавих людей, знайти незамінного у подорожі супутника, найняти загін… Силою помірятися із завсідниками. Не задурно, звісно.

— Дякую за таку ґрунтовну розповідь.

«Що там секретар шепоче? А, ну це правильно…»

— З чого радиш розпочати?

— Часи неспокійні нині… Добрий найманець на вагу золота. Я бачу, людина ти бувала, пороху нюхнув. І все ж почни з простіших доручень. Ганяй розбійників, супроводжуй каравани. Знайди собі гідних товаришів. Придивись до навколишнього світу, а там і сам розберешся. Без чужих підказок.

— Дякую ще раз. Щасливо залишатися…

О, суфлер мовчить. Значить, тут мені більше нічого ловити. Програма мінімум виконана.

Помилився. І десяти кроків від'їхати не встиг, як В'язовський крикнув навздогін:

— Антоне! Якщо поїдеш на захід… — помах рукою в потрібному напрямку. Набагато лівіше від того напрямку, куди я рушив навмання. — то години через півтори буде Полісся. Заглянь до старости і передай від мене вітання. Думаю, він знайде тобі заняття на перший час. А так само, дах і їжу. Ну, а набридне в селі — звідти і до Смоленська рукою подати. Удачі тобі.

— І вам не хворіти…

Ух, як моя відповідь сподобалася бандуристові. Він з такою радістю забренчав по струнах, що я мимоволі озирнувся на дозорців. Ні, ніхто й вусом не ворухнув. Схоже, крім мене, музику більше ніхто не чує. Як і голосу небесного, що пролунав у вухах.

«Вітаємо. Ви виконали перше завдання «Поговоріть із Дмитром В’язовським». Набутий досвід «+100». Журнал завдань оновлено. Нове завдання: «Поговоріть зі старостою Полісся»

Ну, за сто пунктів досвіду я готовий розмовляти з кожним зустрічним. Тільки підганяйте. Скільки там Дмитро сказав до села? Півтори години? Це якщо кроком і дорогою. А якщо чвалом чи галопом та напрямки? Пустить карта чи поверне на торований шлях?