Ранок у селі прокидався важко: туман стелився по полях, і лише десь у далині ледь чутно рипіли вози. Марія відчинила вікно й вдихнула повітря. Воно пахло землею, мокрим листям і чимось невидимим, але тривожним.
Дім мовчав, але його тиша була оманливою. Кожна дошка скрипіла, ніби нагадувала, що він не спить, а тільки вдає.
Вона ходила кімнатами, пригладжуючи сукню долонями. Іноді зупинялася, бо їй здавалося, що хтось дивиться у спину.
На кухні вона знайшла стару глиняну чашу з водою. Вчора її тут не було. Вода була чиста, свіжа, мов тільки з криниці.
Марія не стала пити. Вона вилила воду у вікно — і відчула, як холодна хвиля пройшла по тілу.
В саду груші скидали листя. Кожен крок по мокрій землі лунав надто гучно. Їй здавалось, що за нею хтось повторює ці кроки.
Увечері вона пішла до Андрія. Його майстерня стояла осторонь, біля старої липи, й світилася тьмяним вогнем.
Андрій працював над статуєю. Камінь повільно набував жіночих рис, і Марія з острахом зрозуміла: то знову була вона.
— Чому завжди я? — тихо запитала вона.
— Бо ти завжди тут, — відповів він, не підводячи очей.
— Ми ж зустрілися недавно…
— Ні, — він нарешті глянув на неї. — Ми зустрічалися завжди.
Вона відчула, як серце стиснулося від його слів. У його голосі було щось таке, що не можна було відкинути як примху.
Уздовж стін стояли глиняні маски. Всі вони були схожі одна на одну. Всі — схожі на неї.
Марія торкнулася однієї з них — і здригнулася. Глина була теплою, ніби щойно виліпленою, хоча маска мала вигляд давньої.
— Це твої обличчя, — пояснив Андрій. — Але я не можу згадати, яке з них справжнє.
Вона відступила, відчуваючи дивну тривогу. Наче кожна маска стежила за нею.
Тієї ночі їй наснився довгий коридор із дзеркалами. У кожному вона бачила себе, але щоразу іншу.
В одному відображенні вона була старшою жінкою, в іншому — дівчиною з розпатланим волоссям, у третьому — мертвою.
Вона прокинулась у холодному поту. Біля ліжка лежала маленька срібна шпилька, яку вона ніколи не бачила раніше.
Вранці прийшла сусідка, стара Домна. Вона принесла хліб і довго не хотіла переступати поріг.
— У цьому домі завжди жили жінки з твоїм обличчям, — сказала вона зрештою. — І завжди погано закінчували.
Марія побіліла. — Що ви маєте на увазі?
— Дім бере своє, — відповіла стара. — Він не відпускає тих, кого вибрав.
Домна пішла, залишивши її з цими словами. Марія відчувала, як страх наростав у ній, наче хвиля перед бурею.
Вона вирішила піти на горище. Там стояла стара скриня, замкнена на іржавий замок.
Вчора знайдений ключ підійшов. Скриня відчинилась із різким скрипом.
Усередині лежали пожовклі аркуші. Листи. Деякі були підписані її іменем — Марія. Але почерк був чужий.
В одному з них було написано: «Я кохаю його, але дім не відпустить нас. Якщо я зникну, знай — усе повторюється знову.»
Руки Марії тремтіли. Вона розуміла: інша жінка з її обличчям жила тут до неї.
Вона принесла листи Андрію. Його обличчя потемніло, коли він побачив знайомий почерк.
— Я пам’ятаю тільки вогонь, — сказав він глухо. — І те, як ти кричала, тікаючи від мене.
Марія відчула, як страх і незбагненний потяг переплелися в її серці. Вона не знала, що чекає попереду, але була певна в одному: дім не просто дивився на неї. Він чекав.