Волинь, 1873 рік
Осінь тут завжди приходила раптово. Вітер гнав над полями низькі важкі хмари, і здавалося, що саме небо от-от торкнеться старого будинку, схованого серед грушевого саду. Дощ скапував із покручених гілок, дзвенів по даху й перетворював землю на темне місиво.
Марія стояла біля вікна, тримаючи в руках свічку. Полум’я здригалося від найменшого руху повітря, і тіні по стінах стрибали, наче жива істота. Дім видавався їй живим — він дихав, стогнав, а вночі міг навіть розмовляти. Чи, може, то вона сама вигадувала ці шепоти, наслухаючи у темряві?
З коридору тягнуло сирістю. Марія пригладила складки на білій сукні — святковій, але вже трохи зношеній. Вона вдягала її нечасто, тільки тоді, коли йшла до Андрія.
Він жив у майстерні неподалік дому. Тиша його обійстя завжди нагадувала їй пустельний монастир: ніхто не сміявся, не кликав, не співав. Лише стукіт інструментів, лише глухий звук каменю, що падав на підлогу.
Марія спостерігала, як він працює. Камінь у його руках ставав обличчям — її обличчям.
— Чому саме я? — якось запитала вона, боячись відповіді.
Він підвів очі, темні й важкі, наче небо над селом.
— Бо ти завжди була тут. Я вирізьблюю те, що пам’ятаю.
— Але ми зустрілися лише недавно…
— Ні, Маріє, — його голос був низьким, трохи хрипким. — Ми вже бачилися раніше. Просто ти цього не пам’ятаєш.
Її пройняв холод. Вона відвернулася, але в глибині душі знала — його слова звучали правдою.
Тієї ночі їй наснився дім у вогні. Вона бігла довгим коридором, а за спиною гуло полум’я. Дзеркала на стінах показували не її обличчя, а когось іншого — старшу жінку з глибокими очима.
Вона кинулась до дверей, та замість виходу побачила Андрія. Він стояв серед полум’я, і його тінь витягувалась аж до стелі.
— Іди, — сказав він. — Рятуй себе.
— А ти?
— Я мушу залишитися.
Вона прокинулась із криком. У кімнаті було тихо, лише дощ цокав по вікнах. Але на стільці біля ліжка лежала та сама біла сукня — тепер просочена димом, як після справжньої пожежі.
Марія торкнулася тканини — і пальці почорніли, ніби від попелу.