Наступного ранку Олеся прокинулась із відчуттям важкості в грудях, ніби уві сні вона не відпочивала, а блукала годинами порожніми залами спогадів. Ті самі образи — сад, біла сукня, пожежа, Андрій. Вони лишились у свідомості не як фрагменти сну, а як згадки про справжнє.
Сукня, яку вона знайшла на стільці, лежала тепер складена в кутку кімнати. Вона торкнулася її — тканина була холодною, проте м’якою, мов недавно випрана. Але в домі не було пральної машини. І води гарячої — теж.
Вона почала шукати пояснень. Може, хтось залишив її раніше? Але чому тоді вона така… знайома?
Під час сніданку вона знову помітила: стілець біля вікна зрушено. Дзеркало внизу знову було іншим — тріщина стала довшою, і тепер у її центрі наче утворилось око. Воно не було справжнім, але створювало ілюзію — і це непокоїло більше, ніж реальна загроза.
Увечері вона знову вийшла з дому — ніби хотіла переконатися, що світ ще існує поза його стінами. Йшла вузькою стежкою, не маючи певного маршруту, допоки не опинилася перед лісом. За ним — хутір. І в його серці — Андрій.
Він стояв біля свого дому, у брудному фартусі, руки в глині. Вона завмерла, спостерігаючи здалеку. Його рухи були точні, уважні, але в них не було радості. Наче він не творив, а… відновлював. Пам’ять. Образ. Форму, яку давно втратив.
Він підвів голову — і зустрів її погляд. Жодного здивування.
— Я знав, що ти прийдеш, — сказав.
— У мене сни. Щоночі. І ти в них.
— Я теж бачу тебе. Але не як тепер. І не в цьому часі.
Вона підійшла ближче. Запах глини, вогкості і трохи — деревного диму. Її тягло до нього, як до вогнища в лісі. Теплого, але здатного обпекти.
— Це був не просто сон, правда?
Він кивнув. Повільно.
— Я роблю скульптуру. Тебе. Але не тебе-сучасну. Тебе… з іншого життя.
— І ти пам’ятаєш її?
— Не все. Лише уривки. Але знаю, що в минулому ми… були разом. І щось сталося. Щось страшне. Що змусило тебе піти. А мене — залишитись.
Олеся ковтнула клубок, що став у горлі. Її пальці тремтіли.
— У моїх снах дім палає. Я тікаю. А ти…
— Я залишаюсь, — прошепотів Андрій. — І згораю.
Коли вона поверталася до свого дому, ліс здавався глибшим. Темнішим. На гілках — шепіт. Вітру не було.
На порозі її вже чекала книга. Стара, потріпана, без обкладинки. Вона не пам’ятала, щоб приносила її з собою. Відкрила першу сторінку.
«Рік 1873. Марія та Андрій. Дім у полі. Початок кінця.»
Підпис був її почерком.
Але вона цього ніколи не писала.