Будинок, що дивиться на неї

Глава 2. Дзеркало

Вранці все здавалося майже звичним. Сіре світло просочувалось крізь фіранки, і дім був надто тихий. Олеся лежала нерухомо, вухами вловлюючи кожен звук. Але їх не було. Жодного. Навіть птахи мовчали.

Її рука мимоволі потягнулась до телефона — немає сигналу. Вже другий день. Інтернет не ловився з моменту прибуття, але тепер навіть години не працювали. Немов час тут, у домі, рухався окремо від усього іншого.

На підлозі — фотографія. Вона точно залишила її на кухонному столі. Але тепер знімок був тут, у спальній кімнаті, біля її ліжка.

Олеся схопилась і спустилась вниз. Дзеркало, те саме у вітальні, було чистішим, ніж учора. Скло — блискуче, і знову в ньому було щось не так. Зображення йшло злегка зсувом — немов реальність у ньому жила за власним ритмом.

Вона наблизилася. У власному погляді щось зловісне пульсувало, якби очі її двійника жили окремо. Раптом — здалося, що в дзеркалі вона усміхається, хоча сама не рухала жодного м’яза.

Стук у двері.

Різкий, сухий. Олеся здригнулася. На порозі стояв чоловік. Високий, темноволосий, з різкими рисами. Його очі були настороженими, але в них було щось знайоме.

— Вибачте, — сказав він. — Ви нова? В тому домі не жив ніхто… давно.

— Так. Я тут тимчасово, — відповіла вона. — Ви з села?

— Я Андрій. Мешкаю за лісом, старий хутір. Я… проходив повз.

Його погляд затримався на дзеркалі за її плечем. І в ту ж мить щось блиснуло в його очах — короткий спалах, тривожне впізнавання.

— Ви часто бачите сни? — раптом запитав він.

Олеся заклякла.

— А ви?

Андрій нічого не відповів. Лише подивився на неї довше, ніж дозволяє ввічливість, і тихо мовив:

— Якщо дзеркало покаже вам не себе — не торкайтесь до скла. І не залишайтесь у домі надто довго на самоті. Він пам’ятає.

— Хто пам’ятає?

Андрій вже відвертався. Його кроки швидко розчинились у тумані.

Олеся стояла ще кілька хвилин, не рухаючись. Її серце билося швидше. Не від страху. Від чогось іншого. Дивного… наче вона вже знала цього чоловіка. Його хода, голос, тінь у очах.

І дзеркало. В його глибині — ще раз, ледь помітно — промайнуло обличчя. Не її.

Але воно теж… усміхалося.

Олеся зачинила двері й притиснулась спиною до холодної деревини. Кімната знову стала тихою. Та вже не здавалася безпечною. Кожен кут дихав чимось невидимим. Чимось, що знало її краще, ніж вона знала себе.

Вона підійшла до дзеркала ще раз, несвідомо. Склалась дивна звичка — повертатися до нього, наче воно чекало. У відображенні — та сама кімната. Її постать. Але щось було не так з часом — світло в дзеркалі здавалося теплішим, мовби день там тривав довше. І… у кутку, де зараз порожньо, стояла постать. Сіра пляма, невиразна, як привид у старому фото.

Цього разу вона не здригнулась. Лише мовчки подивилась — і мовби почула шепіт, ледве чутний:

«Ти повернулась…»

Різкий телефонний сигнал у її кишені змусив її здригнутись. Один сигнал — і тиша. Погляд на екран: «Невідомий номер». Вона натиснула, але у слухавці — лише шелест. Немов віття б’ється об вікно. Вона роз'єднала. Серце билося, як дзвін у пустому соборі.

Ввечері вона пішла прогулятись селом. Місцеві дивились на неї з легким недовірою, але не сказали жодного слова. Всі, крім однієї старої жінки, що сиділа біля лавки під парканом.

— Ти в тій хаті? — спитала, не дивлячись на Олесю.

— Так… А що?

Стара повільно перевела погляд на неї.

— Ти на неї схожа. Тільки очі інші. Вона завжди мала сумні очі… А ти поки що — ні.

— Хто «вона»?

— Вона була… хазяйкою того дому. Дуже давно. І він її чекав. Весь цей час.

Олеся нічого не сказала. Її слова, мов іржаві ключі, щось відмикали в її пам’яті, якої вона не мала.

— А Андрія… — стара замовкла на мить. — Він теж її пам’ятає. Тільки не знає, кого саме.

Олеся хотіла запитати ще, але стара вже відвернулася.

Повернувшись додому, вона довго стояла на ґанку, вдивляючись у вечірнє світло. Силуети дерев були схожі на постаті. А тіні — надто живі.

Увійшла. Дім зустрів її тишею. Але знову, як і вчора, деякі речі були не на своїх місцях. Стілець біля вікна пересунуто. Шухляда прочинена. І дзеркало — тріснуло в одному кутку. Маленька тріщина, немов змія.

Андрій. Його очі. Його голос. Його попередження.

«Дзеркало пам’ятає. І дім теж.»

Вона торкнулася скла пальцями — і знову побачила обличчя. Своє. Але вуста в ньому рухались. Без звуку. Від нього йшли слова — невидимі, як дим.

«Ми були разом. І заплатили за це. Тепер усе повториться…»

Вночі сон накрив її, як темна хвиля.

Вона стояла посеред саду, залитого місячним світлом. Але це не був нинішній дім — він виглядав інакше. Новий, живий. У вікнах — світло. Усюди пахло нічними квітами, а десь неподалік лунала музика старого грамофону. Вітер приносив ноти, сповнені туги.

Вона була одягнена в білу сукню. Тонкий мереживний рукав — вона його пам’ятала. Так, це був її улюблений одяг. Її. Але не Олесі.

До неї наближався чоловік. Його обличчя залишалось у тіні, але голос…

— Ти знову тут, — сказав він тихо. — Цього разу… встигнеш?

— Хто ти? — запитала вона. Її голос лунав, ніби з глибини колодязя.

Він наблизився. Тінь спадала з його обличчя — і вона побачила його. Андрій.

Та водночас — ні. Молодший. В іншому вбранні. Його очі горіли іншим світлом, але в них було те саме — болюче впізнавання.

— Я чекав, — сказав він. — І я все зіпсував. Колись.

Олеся простягнула руку — й раптом щось змінилось. Місяць згас. Усе стало сірим. Її сукня потемніла, наче була залита попелом. А дім за спиною — загорівся. Вікна палали червоним, вогонь виривався з-під даху.

— Що сталося?! — закричала вона.

Андрій схопив її за руку, але його доторк був холодний, як мармур.

— Ти маєш згадати. Інакше… все повториться.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше