Будинок ненадісланих листів

Я завжди була впевнена у майбутньому - розпланувавши життя на рік, чітко крокувала згідно з обраним шляхом. Й так повинно було бути завжди - принаймні, я цього бажала. Проте доля, випадок або інші вищі сили вирішили втрутитись й, замість смачної вечері в затишній квартирі, я пʼю гарячий чай у вагоні поїзда, який мчить у далечінь. Й це не подорож. Це стрибок у невідомість зневіреної людини. Вперше за довгий час відчуваю себе щасливою. Дивно - протягом життя прагнеш досягнення поставленої цілі й в певний момент розумієш, що вона беззмістовна. Й навіть мізерна. Так…Від роздумів відриває різкий гудок й, пригальмувавши, потяг зупинився. Час виходити й купувати новий квиток. Я втратила лік кількості відвіданих міст - й не розумію, навіщо це все мені потрібно. Біжу, біжу, біжу. Й буду продовжувати - доки вистачить сил й грошей. Можливо, одного разу на одному з перонів зупинюсь й залишусь назавжди. А мій потяг попрямує далі, не зменшуючи ходи. 

— Донечко! - почувся позаду мʼякий жіночий голос. – Допоможеш мені? 

Озирнувшись, побачила жіночку похилого віку із двома великими пакунками. З уквітчаної хустини визирали пасма срібного волосся, якими бавився грайливий вітер. Сіра вʼязана кофтина із великими ґудзиками була занадто великою, де-не-де на ній виднілись латки. Довга чорна спідниця й такого ж кольору черевики довершували вбрання бабусі. Помітивши мій зацікавлений погляд, вона повторила:

– Дитинко, можеш мені допомогти? Я недалечко живу, але боюсь, що не впораюсь із пакунками. Чи ти мусиш повернутись на потяг?

– Та ні, - коротко відповіла я.

– Вибач, що відволікаю - незручно так. Що ж… Ще когось попитаю, - зітхнула бабуся й роззирнулась навсібіч. 

Дивна справа - галасливий вокзал був цілковито пустим. Лишень біля лавки в кінці перону зграя голубів сперечалась через скибочку чорного хлібу. Й наскільки б мені не хотілось залишитись наодинці, в душі розуміла, що не зможу залишити бабусю наодинці й піти геть. “Це ж ненадовго!” - майнула думка, поки я підіймала її пакунки з землі.

– Дякую! Чаєм тебе пригощу! - посміхнулась бабуся й закрокувала поряд, показуючи шлях.

“Будинок недалечко” був розташований біля густого лісу. Сидячи за невеликим столом з чашкою гарячого чаю в руках, я занепокоєно дивилась на небо, що швидко темніло за вікном. Не маючи жодного уявлення про те, що робитиму потім, ледь прислуховувалась до мʼякого голосу Ганни Іванівни.

– Ой, донечко! - раптом вигукнула бабуся й плеснула в долоні. – Оце ж я нерозумна! Дивись, як пізно. Невже ти заради мене потяг впустила?

– Ні, не хвилюйтесь. Він… Він завтра буде, - збрехала я, роблячи черговий ковток.

– Тоді сьогодні заночуєш в мене - й жодних заперечень! - мовила Ганна Іванівна, насварившись пальцем. Щось в її голосі й поставі змусило мене посміхнутись й старенька сприйняла це за згоду. – Ходи, ходи, я кімнату тобі покажу - поки перевдягнешся, встигну вечерю приготувати. Тобі до вподоби картопелька з грибами? Власноруч їх збирала, власноруч сушила! - розповідала вона, прочинивши двері до моєї тимчасової кімнати.

Дім був схожим на власницю - невеликий та охайний. Я встигла роздивитись передпокій, кухню, дві спальні та ванну кімнату. Напевно, Ганні Іванівні хтось допомагав із будинком - самостійно вона б не подужала доглядати за ним. Але дивним мені здалось, що ні на стінах, ні на поличках не було жодного знимка дітей або ж онуків. Вирішивши не запитувати про це, я мовчки насолоджувала смачною вечерею, не помічаючи на собі пильного погляду бабусі, яка сиділа навпроти із підпертим долонями обличчям.

– Донечко, тобі ще не набридло тікати? - раптом запитала вона.

– Що ви маєте на увазі? - здивовано запитала я.

– Ти все чудово зрозуміла, - наполягала Ганна Іванівна. – Потяги не збільшать відстань між тобою та біллю. Ні, ні, не заперечуй! - попередила вона, - Я бачу правду. Вислухай мою історію й, якщо захочеш, розповіси мені свою. 

З великої старої скрині старенька дістала кілька стосів листів та поклала їх на стіл. Її очі ледь затуманились, коли вона торкнулась долонею старого пожовклого паперу. Й чим далі вона розповідала, тим менш помітними ставали її зморшки, тим яскравіше сяяли очі, тим важчим було дихання…

Вони були занадто молодими, занадто наївними та щиро вірили, що ніхто й ніщо в цілому світі не зможе їм завадити. Батьки, як і в більшості подібних випадків, засуджували та перешкоджали – Ганна повинна була вийти заміж за більш достойного чоловіка. І, як в казці, вони поставили її коханому умову – заробити недоречно велику суму грошей. Хлопець, прихопивши найнеобхідніше, поїхав виконувати завдання наступного ж ранку.

– Нам вдалось провести разом ту останню ніч. Ні, ми до останнього берегли вірність традиціям й не вчинили нічого недозволеного. Сховавшись на березі, пробалакали до самісінького світанку. До сьогодні памʼятаю його слова “Ти ж пиши мені, добре? Зі мною нічого поганого не трапиться, поки я отримуватиму твої листи!”.

Наступного дня батьки зачинили дівчину в кімнаті, заборонивши навіть найближчим подругам навідувати її. Ні крики, ні сльози, ні вмовляння не допомагали – Ганна даремно витрачала сили, намагаючись надіслати хоч би слово коханому. А за кілька місяців вона отримала жахливу звістку – Степан загинув, так і не отримавши жодного листа від коханої.

– Я написала їх рівно сто, - прошепотіла бабуся. – Й всі вони, перевʼязані стрічками, які він мені дарував, залишились лежати тут. А я втікла. Й тікала так довго, так далеко, що й роззирнутись не встигла, як залишились одна. Коли повернулась додому, мене вже ніхто не вийшов зустріти – ані батьки, ані сестри, ані подруги. В пустому будинки не мене чекали лиш ненадіслані листи.Й біль, якого я так довго намагалась позбутись, нікуди не подівся – він навіть не перетнув порогу моєї кімнати, немов знав, що одного дня я знову його перетну. Вночі, коли світ знову розлетівся на шматочки, я дістала перший лист й поклала перед собою на стіл. Я говорила з ним, немов цей лист був живим, благала знайти мого Степана й розповісти, як сильно його кохаю, кохала й кохатиму.Перше, що побачила зранку – відкритий лист на столі. Він був прочитаним, я в цьому впевнена, адже біль зробила крок в бік. Невеликий такий крок, але важливий. А ввечері я поклала на стіл ще один ненадісланий лист…