Розділ VII: Фінал. Тиша.

Анна прокинулася.

Сонце вже сходило. Його світло — бліде, мовчазне, якби не хотіло турбувати. Вона сиділа в машині. Руки — на кермі. Очі — сухі. Дихання — рівне.

Перед нею — будинок. Звичайний. Сірий. З облупленою фарбою і порожніми вікнами. Ніби нічого не сталося. Ніби всі ті дні — сни, вигадки, марення.

Але її пальці — тремтіли. Пам’ять не зникла. Вона була в тілі. В кістках. У шрамах, яких не видно.

«Ти вибралася, — прошепотів голос. — Але я — не дім. Я — тиша. А тиша завжди йде за голосом.»

Дівчина озирнулася. Нікого. Лише поле. Дорога. І вітер, що не шумів — а мовчав.

Вона вийшла з машини. Ноги — твердо стояли на землі. Вона підійшла до будинку. Торкнулася дверей. Вони були холодні. Але не живі.

«Я не боюся тебе більше, — сказала вона. — Бо я пам’ятаю.»

І дім — не відповів.

Вона повернулася. Сіла в машину. Завела двигун. І поїхала.

Місто зустріло її як завжди — шумом, людьми, світлом. Але щось змінилося. Вона дивилася на вулиці — і бачила більше. Тіні. Погляди. Моменти, які раніше проходили повз.

Вдома — все було на місці. Квартира — тиха. Але не порожня. Вона відкрила вікна. Випустила повітря. Викинула старі речі. Написала листа матері — хоча та вже мертва. Написала Артему — хоча він не відповість. Написала собі — щоб не забути.

«Я була там. Я бачила себе. Я втратила — і знайшла. Я пам’ятаю.»

Вона почала малювати. Сцени з дому. З тріщинами. З голосами. З тишею. Але в кожній — вона стояла. Не як жертва. Як свідок.

Життя покращувалось, однак щось було не так.

Вночі — вона прокинулася. Тиша — була глибшою, ніж зазвичай. Якби повітря перестало дихати.

У кутку — радіо. Вимкнене. Але вона знала — воно слухає.

На стіні — тріщина. Маленька. Ледь помітна. Але вона пульсувала.

«Ти вибралася. Але я — не дім. Я — те, що залишилося в тобі.»

Анна підійшла. Торкнулася стіни. І прошепотіла:

«Я не боюся. Я не мовчу.»

І тріщина — зникла.