Розділ VI: Втеча

Будинок дихав.

Анна стояла посеред вітальні, яка більше не була вітальнею. Стіни змінилися — стали вищими, темнішими, якби їх обтягнули шкірою. Підлога — м’яка, якби вона ступала по м’язах. І повітря — важке, вологе, з присмаком іржі.

Двері, які вели до кухні, зникли. Вікно — показувало не сад, а чорну порожнечу, де щось рухалося, але не мало форми. Вона спробувала торкнутися скла — і воно було теплим. Якби хтось дихав з того боку.

«Ти не вийдеш, — сказав голос. — Ти вже всередині.»

Дівчина не знала, чи це Аркадій, чи сам дім. Вони злилися. Вона більше не могла розрізнити, де закінчується одне і починається інше.

Їй довелось йти коридором, який став довшим. Стіни — вкриті фотографіями, яких вона не пам’ятала. На них — вона. Але не така, як зараз. Маленька. Підліток. Жінка в білому. Очі — завжди порожні. Якби хтось стер її душу.

«Це твої спогади. Але не твої. Він їх переписав.»

Підлога скрипіла, але не деревом — м’ясом. І кожен звук — якби щось стогнало під її ногами.

Вона дійшла до дверей, які вели до підвалу. Вони були відкриті. І знизу — темрява, що не була просто відсутністю світла. Вона була живою. Вона дивилася.

Аня спустилася.

Сходи — слизькі. Стіни — дихали. І внизу — кімната, яку вона не пам’ятала. У центрі — ліжко. На ньому — вона. Спляча. Але очі — відкриті.

«Ти не прокидалася. Ти ніколи не прокидалася.»

Жителька будику підійшла ближче. І тіло — зникло. Ліжко — розсипалося на попіл. І з темряви — голос:

«Ти мусиш пройти крізь себе. Бо ти — і є він.»

Анна закричала. Але звук — не вийшов. Він залишився в горлі, якби щось його тримало.

Вона побігла назад — але сходів не було. Лише стіна. І на ній — її обличчя. Намальоване кров’ю. І слова:

«Втеча — це пам’ять. Але ти забула.»

Нова жертва торкнулася стіни — і провалилася.

Дівчина опинилася в кімнаті, яку одразу впізнала — її дитяча. Але щось було не так.

Стіни — занадто високі. Іграшки — розкидані, але всі дивилися на неї. Очі — чорні, глибокі, якби вони бачили більше, ніж мали право. Лялька на полиці — її улюблена, Марічка. Але рот ляльки був зашитий нитками. І на грудях — напис:

«Не говори. Не пам’ятай.»

На підлозі — килим, який вона пам’ятала. Але він був вологим. І коли вона ступила на нього — він затягнув її, якби був живим. Вона вирвалася — і побачила, що під килимом — обличчя. Її. Маленьке. І воно плакало.

«Ти залишила мене. Ти забула мене.»

У кутку — шафа. Дівчина завжди боялася її. І зараз — дверцята відкрилися. З темряви — руки. Довгі, тонкі, якби зроблені з тіней. Вони тягнулися до неї, шепочучи:

«Ми — твій страх. Ми — твоя тиша.»

Аня закричала — і кімната розсипалася. Вона провалилася далі.

Тепер жертва будинку та Аркадія стояла в лікарняній палаті. Біле світло — холодне, як лід. На ліжку — її мати. Бліда. Очі — закриті. Але губи — рухалися.

«Анно…»

Вона підійшла ближче. Мати відкрила очі — але вони були чорні. Якби її душу витягли, залишивши лише оболонку.

«Ти не була зі мною. Ти залишила мене. Ти забула, як я пахла. Як я співала тобі. Ти стерла мене.»

Анна заплакала. Але сльози — не падали. Вони зависали в повітрі, якби час зупинився.

На стіні — фотографія. Вона і мати. Але обличчя матері — стерте. Лише порожнеча.

«Аркадій сказав, що я не важлива. Що пам’ять — це біль. І ти погодилася.»

Мати простягнула руку — але вона була кістлява, якби вже мертва. І коли донька торкнулася її — рука розсипалася на попіл.

«Ти мусиш згадати мене. Інакше він стане тобою.»

Палата зникла. Лише запах — хлорки, крові, і щось солодке, якби гниле яблуко.

Дівчина стояла на мосту. Ніч. Туман. І він — Артем. Її перше кохання. Він усміхався. Але очі — не його. Вони були порожні.

«Ти казала, що любиш мене. Але ти не пам’ятаєш, як я звучав. Як я дихав. Ти стерла мене.»

Та, що вирішила втекти від всього, хотіла відповісти — але голос зник. Її рот — не відкривався. Якби хтось зашив його зсередини.

Артем підійшов ближче. І його тіло — змінилося. Став вищим. Тоншим. Руки — як у Аркадія. Він торкнувся її щоки — і вона відчула холод, якби торкнулася металу.

«Я — не Артем. Я — те, що залишилося після нього. Я — твоя любов, перетворена на страх.»

Він поцілував її — і вона побачила себе. Маленьку. Самотню. На мосту. І колишній коханий — ішов геть. Вона кричала — але він не чув.

«Ти мусиш згадати, що було справжнім. Інакше все стане ним.»

Міст — розсипався. Вона падала. Але не вниз — у себе.