Розділ V: Лєна

Анна йшла крізь кімнати, що не мали логіки. Вони не були розташовані одна за одною — вони виникали, як спогади, що прориваються крізь сон. Кожна кімната мала запах, звук, тінь. І кожна — частину когось, хто був тут раніше.

Стіни шепотіли. Не словами — уривками. Якби пам’ять дому була розірвана, як і пам’ять тих, хто в ньому залишився. Анна торкалася предметів — і бачила сцени. Не свої. Не чужі. Просто — сцени.

У першій кімнаті — лялька з вирваними очима. На підлозі — сліди босих ніг, дрібних, дитячих. І голос: “Не дивись. Він бачить через очі.”

У другій — дзеркало, розбите, але не розсипане. У кожному уламку — обличчя. Жіночі. Втомлені. І голос: “Ми не пам’ятаємо, ким були. Але пам’ятаємо, як боліло.”

Дівчина йшла далі. Її тіло було слабким, але воля — гострою. Вона знала: щось чекає. І це щось — Лєна.

Вона знайшла її в кімнаті, що не мала дверей. Просто порожній простір, де повітря було густим, як вода. Лєна стояла біля стіни, але не дивилася — вона слухала. Її тіло було прозорим, як туман, але очі — живі.

— Ти повернулася, — сказала вона. Голос був тихим, якби боявся порушити щось важливе.

— Я мусила, — відповіла Аня. — Ти сказала, що пам’ять — це двері.

Лєна усміхнулася. Усмішка була сумна, якби вона згадала щось, що краще було б забути.

— Я не пам’ятаю себе. Тільки фрагменти. Кімната з червоними стінами. Пісня, яку він змушував нас співати. І ім’я — не моє. Його.

— Аркадій?

Лєна здригнулася. Її тіло затремтіло, якби ім’я було ножем.

— Він не був людиною. Він був порожнечею, що хотіла заповнитися. Ми були його їжею. Наші страхи — його кров.

Анна підійшла ближче. Вона бачила, як Лєна змінюється — то прозора, то майже тілесна. Якби її пам’ять формувала її тіло.

— Я хочу знати, — сказала Анна. — Щоб вижити. Щоб зупинити його.

Лєна подивилася на неї. Її очі були глибокими, якби в них жили інші жінки.

— Ти маєш зібрати мене. Мене розірвано. Кожна кімната — це частина. Кожен предмет — це спогад. Але обережно. Він теж шукає. Він хоче, щоб ти стала частиною. Як я.

Дівчина відчула, як щось змінюється в повітрі. Якби будинок почув. Якби Аркадій прокинувся.

— Я бачила інших, — сказала вона. — Тіні. Очі. Вони не говорили.

— Бо вони забули. А хто забув — вже не може повернутися. Ти ще пам’ятаєш. Ти ще маєш ім’я.

Аня заплющила очі. Вона згадувала — дитинство, голос матері, перший страх, перше кохання. І щось у ній зміцнювалося.

— Я знайду тебе, — сказала вона. — У кожній кімнаті. У кожному шепоті.

Лєна простягнула руку. Її пальці були холодні, але не мертві.

— І тоді я згадаю, ким була. І ти — ким можеш бути.

Анна вийшла з кімнати. І будинок змінився.

Далі вона ступила в першу кімнату — і повітря змінилося. Воно стало теплим, як весна, з запахом яблуневого цвіту. Стіни були світлі, з дитячими малюнками — сонце, будинок, фігурки з великими очима. На підлозі — лялька з рудим волоссям, одна ніжка зламана.

Це було дитинство Лєни.

Анна торкнулася ляльки — і почула голос. Тонкий, дитячий, але вже з тривогою:

«Мама сказала, що не можна йти до підвалу. Але він сказав, що там сюрприз.»

Стіни здригнулися. Малюнки потемніли. І з кутка — тінь. Вона не рухалася, але дивилася. Анна відчула, як щось холодне торкнулося її шиї. Вона вийшла — і кімната зникла.

Наступна — підліткова. Темна, з плакатами на стінах, з щоденником на столі. В ньому — записи, написані нервово, з плямами сліз:

«Я бачила його в дзеркалі. Він усміхався. Я не казала нікому. Вони не повірять.»

Дівчина перегортала сторінки — і з кожною відчувала, як щось входить у її думки. Голос Аркадія звучав, якби він читав разом з нею:

«Ти теж бачиш. Ти теж мовчиш. Ти вже моя.»

Вона закрила щоденник — і голос стих. Але не зник.

Третя кімната — перша любов. Ліжко, зім’ята постіль, фотографія хлопця з м’якою усмішкою. На стіні — запис:

«Я сказала йому, що боюся. Він сміявся. А потім зник.»

Анна відчула біль — не свій, але справжній. Якби її серце згадало щось, чого не було. І голос Аркадія:

«Любов — це слабкість. Я забрав її. Я заберу твою.»

Вона закричала — і кімната розсипалася, як скло.

Наступна — останні дні. Холодна, без кольору. На підлозі — сліди крові. На стіні — нігті, що залишили подряпини. І в центрі — дзеркало. В ньому — Лєна, але вже не жива. Її очі — порожні. Її губи — розірвані.

Аня підійшла — і дзеркало заговорило:

«Я кричала. Але він не чув. Він не слухає. Він тільки бере.»

Анна торкнулася скла — і відчула біль. Її пальці стали червоними. Але вона не відступила.

«Я пам’ятаю тебе, — сказала вона. — І я не дам йому забрати мене.»

І дзеркало тріснуло — але не розбилося. В ньому — з’явилися інші обличчя.

Жінки.

Одна — з косою. Друга — з сережкою у формі півмісяця. Третя — з обручкою на ланцюжку. Вони не говорили, але їхні очі — благали.

Дівчина знайшла їхні речі в наступних кімнатах. Косу — на підлозі, з волоссям, що ще пахло лавандою. Сережку — в шухляді, з запискою: “Він сказав, що я особлива.” Обручку — в чашці, з водою, що не висихала.

І кожна річ — давала їй ім’я.

Марія.

Оксана.

Ірина.

Анна повторювала їх. Як мантру. Як заклинання. І голос Аркадія слабшав.

«Ти не маєш права пам’ятати. Це моє.»

«Ні, — сказала Анна. — Це їхнє. І моє. І я не забуду.»

Кімнати почали змінюватися. Стіни — тріскатися. Повітря — світлішати. І в останній — вона побачила двері.

А за ними — Лєна. Повна. Цілісна. Її тіло — світле. Її очі — живі.

«Ти зібрала мене, — сказала вона. — І тепер я можу піти.»

«А я?» — запитала Анна.

«Ти ще маєш шлях. Але тепер — не одна.»

І Анна ступила за поріг.

А будинок — здригнувся.