Розділ IV: Аркадій

Дівчина почала помічати його не одразу.

Спершу — дрібниці. Радіо, яке вмикалося саме, хоча вона його не торкалася. Голос, що звучав не як ведучий, а як шепіт, що знає її ім’я.

«Анна…»

Потім — тріщини в стінах. Вони змінювалися. Розросталися. Іноді — зникали. Але завжди поверталися. І вночі — вона бачила, як вони пульсують. Якби дім дихав через них.

У ванній — дзеркало запітніло, хоча вона не приймала душ. І на склі — слова, написані пальцем:

«Ти вже тут.»

Вона витирала — але вони поверталися.

У снах — він не мав обличчя. Лише силует. Високий, тонкий, з руками, що тягнулися до неї. І голос, що звучав не ззовні, а зсередини:

«Ти — моя тиша. Ти — моя пам’ять.»

Аня прокидалася з криком, але не могла згадати, що саме її налякало. Лише відчуття — якби щось торкалося її думок, змінювало їх, переписувало.

Вона почала записувати сни. Але сторінки зникали. Або змінювалися. Одного разу вона знайшла запис, якого не писала:

«Я хочу залишитися. Тут безпечно. Тут він любить мене.»

Її руки тремтіли. Вона знала — це не її слова. Але вони були написані її почерком.

У кухні — годинник зупинився. Але кожного разу, коли вона проходила повз, стрілки рухалися. І завжди показували один і той самий час: 03:17.

«Це був час, коли він приходив.»

Сусіди більше не приходили. Вікна їхніх будинків — закриті. Двері — замкнені. І одного разу вона знайшла записку під дверима:

«Не говори з ним. Не слухай. Він говорить через речі.»

Анна почала боятися предметів. Радіо — вона винесла надвір. Дзеркала — накрила тканиною. Годинник — розбила. Але голос не зник.

Він говорив крізь тріщини. Крізь стіни. Крізь подих вітру.

«Ти вже частина. Ти вже моя.»

Вона почала втрачати час. Години зникали. Вона не пам’ятала, як проходив день. Її тіло було тут — але думки блукали. І в кожній — він.

Аркадій.

Він не був привидом. Він був присутністю. Якби його свідомість розчинилася в домі. Якби він став його нервами, його кров’ю.

Дівчина почала чути голоси інших. Жінок. Вони плакали. Кричали. Але не просили допомоги. Вони попереджали.

«Не слухай його. Він говорить красиво. Але його слова — отрута.»

«Він каже, що любить. Але він не знає, що це.»

«Він хоче, щоб ти забула. Бо пам’ять — це те, що його вбиває.»

Анна трималася. Вона писала. Малювала. Повторювала своє ім’я. Своє минуле. Свої сни. Вона створювала себе знову — щоб не стати ним.

Але він був поруч.

Іноді — вона бачила його. У дзеркалі. У воді. У тіні. Його очі — чорні. Не як темрява — як порожнеча. Якби він не дивився, а поглинав.

«Ти будеш останньою. Ти будеш моєю.»

Аня стояла біля стіни, де тріщина стала глибшою. Вона торкнулася її — і відчула тепло. Якби там було серце.

«Я не твоя, — сказала вона. — Я пам’ятаю.»

І тріщина — здригнулася.