Розділ III: Сходи

Сходи завжди здавалися Анні стабільними. Вони були дерев’яні, трохи скрипучі, з потертою доріжкою, що вела з першого поверху на другий. Вона проходила ними щодня — з кухні до спальні, з спальні до ванної, з ванної до вітальні. Вони були частиною ритуалу, частиною безпечного маршруту, який не змінювався.

Але тієї ночі — щось змінилося.

Анна прокинулася від звуку, що не був звуком. Це було щось між подихом і шепотом, щось, що не торкалося вух, але торкалося думки. Вона лежала, як завжди, нерухомо, слухаючи. Будинок дихав. Але не як раніше — тепер його подих був глибшим, якби він щось проковтнув.

Вона встала. Ноги були холодні, якби підлога втратила тепло. Вона підійшла до сходів. І щось у ній сказало: не йди.

Але вона пішла.

Крок за кроком, вона піднімалася. Сходи скрипіли, але не як завжди — звук був глухим, якби дерево було мокрим. І з кожним кроком — простір змінювався. Стіни ставали ближчими. Світло — тьмянішим. І запах — іншим. Не пил, не старе дерево — а щось гниле, якби під сходами лежало м’ясо.

Аня дійшла до вершини. Але це був не другий поверх.

Це була кімната.

Темна, без вікон, з низькою стелею, що тиснула. Стіни були оббиті тканиною — червоною, як кров, що висохла. На підлозі — сліди. Не бруд, не пил — а щось, що нагадувало пальці. Якби хтось повз, залишаючи себе.

Дівчина не могла дихати. Її тіло пам’ятало страх, якого вона ще не знала. Вона зробила крок вперед — і почула голос.

— Ти прийшла.

Голос був чоловічий. Тихий. Але не слабкий. Він звучав, якби його вимовляли зсередини її голови. І вона знала — це Аркадій.

Він не був у кімнаті. Але він був у стінах. У тканині. У повітрі.

Анна озирнулася. В кутку — тіні. Вони не рухалися, але дихали. Вона бачила їхні контури — плечі, руки, голови. Але не очі. Очі були закриті. Якби вони спали. Або були мертві.

— Вони не забули, — сказав голос. — Вони чекають.

Аня хотіла втекти. Але сходів не було. Вона озирнулася — і побачила лише стіну. Якби вона ніколи не піднімалася. Якби вона завжди була тут.

— Ти маєш згадати, — сказав голос. — Інакше залишишся.

Нова жертва будинку впала на коліна. Її руки тремтіли. Вона згадувала — дзеркало, Лєну, слова: він не відпустив мене. І тепер — вона тут. Там, де він тримав їх.

— Чому я? — прошепотіла вона.

Тіні поворухнулися. Одна з них підняла голову. І Анна побачила — це була Лєна. Але її очі були порожні. Якби вона вже не була собою.

— Бо ти пам’ятаєш, — сказав голос. — А пам’ять — це двері.

Анна встала. Її ноги були слабкі, але вона йшла. Вона торкалася стін — і вони шепотіли. Імена. Дати. Фрази. Якби кожна жертва залишила слово. І кожне слово — було частиною дому.

Вона знайшла двері. Вони були вузькі, якби не для тіла, а для думки. Вона торкнулася ручки — і почула крик. Не зовні. Усередині.

— Не йди, — сказав голос. — Ти вже частина.

Але вона відкрила.

І побачила сходи.

Але не ті, що були раніше. Вони були кам’яні. Вузькі. І вели вниз. Якби вона не піднімалася — а падала.

Анна зробила крок. І ще один. І ще.

І з кожним — вона згадувала.