Розділ II: Дзеркало

Будинок мовчав. Його тиша була не порожньою, а наповненою — як вода в колодязі, глибока і темна. Анна прокинулася рано, ще до світанку, коли світло не мало сили, а тіні були довші, ніж повинні. Її тіло пам’ятало ніч: кроки, що не належали землі, подих, що не був її. Але розум намагався все пояснити — втомою, уявою, старими легендами, що вкорінилися в стінах.

Вона ходила кімнатами, як чужа. Кожен предмет здавався трохи не тим, чим був учора. Стілець стояв інакше. Шафа була трохи прочинена, хоча вона пам’ятала, що закривала її. І в коридорі, за старим килимом, щось випирало — якби під ним лежала рука.

Дівчина не торкалася. Вона навчилася не торкатися.

На горищі було холодно. Повітря там стояло, як у склепі, і пахло пилом, старим деревом і чимось ще — солодким, гнилим, як зіпсовані фрукти. Вона не знала, чому піднялася туди. Просто відчула, що має. Якби хтось кликав її — не голосом, а думкою.

Дзеркало стояло в кутку, накрите тканиною, що колись була білою, а тепер стала сірою, як попіл. Воно було велике, в дерев’яній рамі, різьбленій з мотивами, які нагадували коріння, що обвиває щось живе. Аня зняла тканину.

І побачила не себе.

Жінка в дзеркалі була молодша, з темним волоссям, з очима, що дивилися не на Анну, а крізь неї. Її обличчя було блідим, як місяць, і в ньому було щось знайоме — не зовнішнє, а внутрішнє. Якби вони колись ділили один сон.

Анна не злякалася. Її страх був уже витіснений чимось іншим — глибшим, якби душа згадувала щось, що тіло ще не знало.

— Ти Лєна? — запитала вона, не впевнена, чому знає це ім’я.

Жінка в дзеркалі не відповіла одразу. Її губи не ворушилися, але слова звучали — не в повітрі, а в голові Анни.

— Він ще тут. Він не відпустив мене. І не відпустить тебе.

Анна відчула, як щось холодне торкнулося її хребта. Не пальці — думка. Вона хотіла відступити, але ноги не слухалися. Дзеркало тягнуло її, якби не відображення, а двері.

— Хто він? — прошепотіла вона.

— Той, що живе між стінами. Той, що пам’ятає всіх, хто забув себе. Той, що годується спогадами.

Анна згадала Аркадія. Його ім’я було як тріщина — тонка, але глибока. Вона не знала його, але знала про нього. І щось у ній знало більше, ніж вона могла пояснити.

— Чому я? — запитала вона.

Лєна нахилилася ближче. Її очі стали темнішими, якби в них відкривалися двері.

— Бо ти слухаєш. Бо ти не відвертаєшся. Бо ти вже частина.

Аня хотіла закрити дзеркало, накрити його тканиною, втекти. Але її руки залишалися нерухомими. Дзеркало не показувало руху — воно показувало стан. І її стан був — очікування.

Вона відчула, як щось змінюється в кімнаті. Повітря стало густішим. Стіни — ближчими. І дзеркало — глибшим. Якби воно не було плоским, а мало простір. Якби Лєна стояла не за склом, а в іншій кімнаті, що просто виглядала як дзеркало.

— Ти маєш пам’ятати, — сказала Лєна. — Поки пам’ятаєш — ти ще ти. Але він забирає пам’ять. Спочатку сни. Потім імена. Потім обличчя.

Дівчина відчула, як щось у ній стирається. Вона не могла згадати, що їй снилося минулої ночі. Не могла згадати, як виглядав її батько. Не могла згадати, чи вона колись була щаслива.

— Як зупинити його? — запитала вона.

Лєна мовчала. Її очі наповнилися слізьми, але ті не падали — просто застигли, якби вона плакала в іншому часі.

— Я не змогла, — сказала вона. — Але ти ще маєш шанс. Якщо не віриш — він слабший. Якщо боїшся — він сильніший. Але якщо любиш — він ламається.

Анна не розуміла. Її серце билося повільно, якби воно слухало, а не жило. Дзеркало почало тьмяніти. Лєна зникала. І з нею — частина Анни.

Вона залишила горище. Але дзеркало залишилося в ній.