Розділ 9

- Скуштуй рибку, я запікала за новим рецептом, - припрошує мене тітка Зоя.

Вона не відчепиться, тому беру шматок і пробую.

- Дуже смачна, - усміхаюсь їй і ловлю схвальний погляд Артема.

Ми вечеряємо у сімейному колі. Завтра Різдво і я не можу повірити що проведу його не в дома.

Батьки Артема прийняли мене з великою радістю, посилили у вільній кімнаті і ставляться до мене, наче до рідної доньки. Ніколи не почувалась так спокійно.

Артем не розповів усю правду. Просто сказав, що я посварилась з рідними і пішла з дому. Тітка Зоя і не допитується про деталі лише інколи підозріло зиркає на нас скоса.

За цілий день з моїх так і ніхто не прийшов, а я теж не збираюсь перепрошувати.

- Що завтра робитимете? - цікавиться батько Артема. - Підете гуляти?

- Скоріш за все, - торкається моєї руки Артем. - Хочеться провести Різдво з Василиною.

- Правильно, ви молоді, розважайтесь, - киває мама. - Сходіть на ковзанку. Там завтра влаштують цілу ярмарку.

- Теж ідея, - погоджується Артем.

- А я навіть на ковзанах стояти не вмію, - кажу невпевнено.

- Я тебе навчу, - ніжно усміхається мій хлопець, нахиляється і цілує пальці.

Мені соромно перед його батьками, а ось для Артема це нормально проявляти почуття перед іншими.

Все дивно. І атмосфера тут інша. Я не почуваюсь невдахою поруч з цими людьми. Вони сприймають мене, яка є, і не очікують чогось неймовірного.

Повечерявши, ми ще трохи сидимо і розмовляємо, а потім Артем мене проводжає до дверей кімнати. Відразу не відпускає, обіймає і цілує. А я ніжусь в його теплі і турботі. Так добре мені вже давно не було. В такі миті я навіть забуваю про своїх родичів.

- Не хочу тебе відпускати, - шепоче після довгого поцілунку.

- Тоді не відпускай, - наважуюсь вимовити ці слова, не дивлячись йому в очі.

Минулої ночі ми спали через стінку. Хоч сон мені важко йшов, я все думала, що Артем зараз так близько біля мене. Сьогодні, впевнена, все повториться. Я хочу бути з ним. Більше не хочу відкладати своє щастя на потім.

- Я приймаю твої слова за згоду, - промовляє захриплим голосом і відчиняє двері.

Ми заходимо у кімнату разом і Артем залишається зі мною до ранку.

Це найщасливіше Різдво в моєму житті. Нарешті я почуваюсь коханою і щасливою. Нарешті мене сприймають такою, яка я є і не намагається виправити, наче дефектне дитя.

- Доброго ранку, Василино. З Різдвом тебе, - каже Артем, коли я розплющую очі.

Я лежу в його обіймах і боюсь навіть поворухнутись, щоб не зруйнувати чарівну мить.

- Привіт, - усміхаюсь йому. - Тебе теж з Різдвом.

- Ти така красива, коли спиш, мов янгол.

- Ти слідкував за мною? - відсторонююсь, заглядаю йому в очі.

- Лише трішечки, - дарує мені теплу усмішку, а потім ніжно цілує.

Поніжившись у ліжку ми одягаємось і разом виходимо з кімнати. Тітка Зоя вже почала накривати на стіл і я приєднуюсь їй допомогти. Вона нічого не каже, але я постійно ловлю на собі її допитливі погляди.

Після сніданку у сімейному колі, ми з Артемом все ж таки їдемо у центр містечка. Як би я не пручалась, він змушує мене одягнути ковзани і потім довго тримає за руку та вчить ковзатись на льоду. Декілька раз падаю, але майже кожного разу він мене ловить.

Добряче наковзавшись, стомлені і голодні ми йдемо у кафе. Довго розмовляємо про все на світі, згадуємо минула і намагаємось спланувати майбутнє.

- Пропоную Новий рік відсвяткувати лише удвох, - заявляє Артем.

- Справді? - дивуюсь. - Хіба ти не хочеш піти на вечірку до Стаса?

- Не хочу, - стверджує і бере мене за руку, не відводить погляд. - Хочу забрати тебе до себе у місто і відсвяткувати новий рік в мене на квартирі. Лише ти і я. Як тобі ідея?

- Чудова, - розпливаюсь від щастя. - Кращого я б не придумала.

- От і домовились, - замовкає, хилиться ближче через стіл і цілує в губи. - А ще пропоную залишитись у мене, скільки тобі заманеться.

- Артеме, це якось не зручно, - червонію.

- Ти ж не маєш де жити, я так зрозумів.

- Поки що так, але я обов'язково щось знайду.

- Поки знайдеш, будеш жити зі мною, місця нам вистачить, - наполягає. - Василино, ти тепер моя дівчина і я хочу піклуватись про тебе. Дозволь це зробити. Довірся мені.

- Добре, - кажу нерішуче. - Я спробую.

- Чудово, - ще раз мене цілує. - А ще я допоможу тобі з роботою. Поговорю з дядьком і він візьме тебе у фірму.

- Правда? - тішусь. - Думаєш, він погодиться?

- Погодиться, - відповідає впевнено. - Він мусить взяти на роботу мою дівчину.

- Дякую тобі, Артеме. Я ціную твоє бажання мені допомогти.

- Я дуже радий, що побачив тебе біля тієї автобусної зупинки, - каже серйозно. - Саме спільна поїздка була поштовхом нашого зближення. Інакше б ти уникала мене б і надалі.

- Скоріш за все, - погоджуюсь.

Після кафе ми їдемо додому. Проїжджаючи повз дім моїх батьків, я помічаю, що майже все моє сімейство стоїть у дворі і всі вони дивляться в наш бік.

Я затамовую подих, відчуваючи дивну тугу. Вперше в житті я образилась на свою сім'ю і не повертаюсь додому. Можливо двері в рідний дім для мене вже закриті. Навіть за валізою з речами вчора пішов Артем, бо я не могла цього зробити.

- Може поговориш з ними? - обережно запитує Артем, коли машина зупиняється біля його воріт.

- Перша не піду. Не хочу більше принижуватись. Якщо вони не сприймають мене такою, то краще нехай забудуть взагалі.

Виходжу з машини і на мій подив бачу, як мама стрімко прямує до хвіртки. Вона виходить на дорогу і йде до нас з кам'яним виразом обличчя. Завмираю біля машини, не знаю, що мені робити, тому просто стою і чекаю. Можливо зараз буде буря. Можливо нарікатиме, яка я невдячна дочка.

Та мої очікування не справджуються. Мама зупиняється біля мене на відстані витягнутої руки і дивиться так, наче вперше бачить.