Розділ 3

Заправка залишається давно позаду, а попереду суцільна завіса з білого снігу.

Артем їде повільно, час від часу оминаючи машини, які вже застрягли в заметах. Я вся напружена, все сильніше боюсь, щоб ми не опинились в їх числі.

Телефон у сумочці знову вібрує і це сильно дратує.

Витягую його і бачу, що дзвонить Тимур. Невгамовний. Вже разів двадцять намагався домогтись моєї уваги. Не дочекається.

- Може все ж таки поговориш, - втручається з порадами Артем. - Ігнорування - це не найкращий вихід. Рано чи пізно вам прийдеться це зробити.

- Для чого? Щоб він сказав, що мені показалось? - фиркаю. - Він зрадив мені, а я зраду не пробачаю.

Роздратовано вибиваю виклик і блокую його номер. Все, тепер точно матиму спокій. Ще й в соцмережі так потім зроблю. І чому відразу не здогадалась?

- Не розумію, - качає головою Артем.

- Що тобі не зрозуміло? - хмурюсь.

- Навіщо шукати ще когось на стороні, якщо поруч така красуня? Твій наречений явно прогадав.

- Значить я недостатньо хороша для нього, - ковтаю клубок в горлі. - Не він перший у моєму житті.

- І що це значить?

- Не пам'ятаєш? Як сім років тому сказав мені, що я не підходжу для тебе.

Артем дивиться на мене із нерозумінням в очах, а потім його брови підносяться. Згадав. А я ніколи не забувала. Відводжу погляд на дорогу і в цю саму мить ми в'їжджаємо у глибоку кучугуру.

- Обережно, - кричу, напружуюсь і впираюсь у приборну панель.

Артем шипить лайливі слова і вивертає кермо. Газує і машину несе у бік. Він намагається виїхати з пастки, та ми стоїмо на місці, лише задні колеса зносить то вправо, то вліво.

- Трясця, ми застрягли, - каже Артем і глушить двигун.

- Ти ж казав, що твоя машина проїде будь-де, - зойкаю, зрозумівши, що ми самі десь серед поля.

Навколо все біло, а на заметеній дорозі жодної машини.

- Так би й було, якби ти не заговорила мені зуби, - відрізує. - Я відволікся і не оминув цей замет.

- Ох, як легко сперти все на недолугу сусідку, - шиплю від обурення.

- Нічого страшного, - каже спокійно після того, як глибоко вдихнув. - В багажнику в мене є лопата. Відкопаємось.

- Чудово.

Він не реагує на мій сарказм, закидає на голову капюшон і виходить з машини, впустивши у середину вихор холодного снігу.

Як передбачувано. Все сталось так, через що я хвилювалась. Але з моїм щастям я навіть не дивуюсь.

Сиджу декілька хвилин, а потім теж виходжу. Треба ж йому допомогти. Надворі сильний вітер і в обличчя мете снігом. Ще не встигаю зробити декілька кроків, як набираю повні чоботи снігу, котрий відразу починає танути. Ох, як холодно і в руки швидко змерзаю, рукавиць нема, тому прийдеться якось без них обійтись. Заходжу до переду машини, Артем вже активно махає лопатою, відкидає з-під коліс зім'ятий сніг. Це досить важко враховуючи погодні умови.

- Навіщо вийшла? Йди в машину, - кричить, побачивши мене поруч.

- Я допоможу. Адже це все через мене.

Згинаюсь і починаю згрібати сніг руками від іншого колеса. Декілька раз зачерпую і пальці відразу скручує від холоду.

Артем миттю опиняється поруч, хапає мене за капюшон, змушує випрямитись.

- Васю, не поводься наче мале дівчисько, - гримає на мене з висоти свого зросту. - Швидко в машину. Я сам все приберу.

- Я не зобов'язана тебе слухатись, - смикаюсь і відступаю, щоб відійти від нього. - Я вже не маленька, щоб...

Договорити не встигаю, нога провалюється кудись у прірву і я лечу спиною вниз. Артем знову намагається мене схопити, але ловить тільки повітря. Помічаю переляк в його очах, перш ніж впасти.

Ну все, прощаюсь з життям. Моє невезіння все ж таки призвело до чогось жахливого. Занурююсь у щось м'яке і дуже холодне. Це наче падати на перину, тільки тут обличчя накриває снігом. Він повсюди, залазить під комір, в рукави, навіть під куртку на попереку.

Лежу з розпростертими руками, навіть не рухаюсь, дихаю через раз.

Потім якась сила висмикує мене з тієї снігової пастки, міцні руки охоплюють талію і ставлять вертикально. Наважуюсь відкрити очі, стріпуючи віями залишки розталого снігу, і бачу прямо перед собою сердите обличчя Артема. Він так близько, що я відчуваю його гарячий подих. Виявляється я прямо притулена до його грудей.

- Я ж просив сидіти в машині, - бурчить. - За тобою постійний нагляд потрібен.

- Це через тебе я впала, - стукаю зубами від холоду.

- Будемо вибиратись звідси, чи стояти і звинувачувати одне одного?

Він має рацію. Треба якось добратись додому. А то мені прийдеться застрягнути з ним на одинці на довго. А я цього не хочу.

- Вірно кажеш. Тому відпусти, - цього разу я не пручаюсь, бо не хочеться знову впасти.

- Ти наче сніговичок, - в мить він веселішає і його губи знову розтягуються у широкій усмішці. Він з цікавістю розглядає мене. - Дай-но допоможу обтріпатись.

- Рада, що тебе розвеселила, - бурмочу під ніс, не впевнена, що він мене почув.

Я стріпуюсь спереду, а Артем совгає долонею по спині. Акуратно, наче боїться мені нашкодити.

- Годі, - припиняю його дії, коли долоня доходить до сідниць. Швидко відходжу від нього. - Ходімо відкопувати машину.

Він із розумінням киває і нарешті відступає.

- Я так розумію, в машину я тебе все одно не зможу загнати, - коментує примружившись.

- Удвох буде швидше, - впираюсь.

- Тоді ось, візьми рукавиці.

Артем стягує з рук теплі чорні рукавиці і протягує мені. Беру їх, не сперечаюсь, бо пальців майже не відчуваю від холоду.

Разом ми швидко справляємось і вже через десять хвилин Артем, обережно натискаючи на газ, звільняє авто з полону. Далі ми їдемо дуже обережно і він не відводить очей від дороги. А я мовчу, щоб більше не відволікати водія.

Ближче до нашого містечка ми знову зустрічаємо машину, яка застрягла. Артем зупиняється, питає чи потрібна допомога. Водій каже, що скоро за ними приїдуть і витягнуть, тому не хоче нас затримувати.