Яка гарна пара. Обіймаються, цілуються, стоять біля прилавка і він обирає їй золотий ланцюжок, щось говорить на вухо, а вона щасливо йому посміхається.
Як мило. Сказала б я, якби це був не мій хлопець.
Стою, ошелешено дивлюсь на них і мене з середини розриває від злості.
Негідник. Зрадник. А мені казав, що на роботі, працюватиме до самих свят. Що не зможе поїхати зі мною до батьків знайомитись. А в нього ось яка вагома причина.
- Козлина, - сердито бурмочу під ніс.
- Перепрошую? - здивовано перепитує продавчиня, котра стоїть поруч.
- Я не вам. Просто знайомого побачила. Гівнюка одного.
Роздратовано кидаю рушнички на прилавок і продавчиня косо на мене дивиться. Я прийшла у торговий цент, щоб купити невеличкі подарунки родичам перед від'їздом. А тут мене, виявляється, чекає сюрприз.
Не можу більше на них дивитись. А щасливі які. Прямо сяють. Аж гидко.
Почуваюсь розбитою і приниженою. Клятий Тимур. А ми ж з ним говорили про одруження, я навіть батькам сказала, що в мене є наречений. Єдине досягнення за п'ять років самостійного життя. І те розтануло, як сніг на сонці.
- Будете брати? - обережно запитує продавчиня.
- Так, загорніть у красиву обгортку, ось ці, - показую на кухонні рушнички.
Це подарунок мамі. Носки татові я вже взяла. А подарунки сестрі і брату вже давно лежать у сумці.
Розрахувавшись, швидко покидаю торговий центр. Святкова атмосфера більше не радує, новорічні прикраси муляють очі, а різдвяні пісні дратують.
Їду на квартиру.
Зайнятий, кажеш. Зараз я тобі влаштую веселе життя. Я не терпітиму зради, не пробачу ніколи, навіть якщо Тимур єдиний чоловік на світі.
Брехун.
На щастя, дорожня сумка вже спакована, і мені залишається лише написати прощальну записку колишньому нареченому, і забратись з квартири назавжди. Ще прийдеться повернутись після свят, щоб забрати решту речей. От дурепа, ще й взяла недавно переїхала до нього, залишила кімнату, яку винаймала у старенької бабусі. Та хоч часто бурчала, але була доброю і не хотіла, щоб я її покидала. Цікаво, чи знайшла вона іншу квартирантку? Треба буде зателефонувати і запитати, може мене ще приймуть назад.
“Бачила тебе сьогодні у торговому центрі з коханкою. Щастя вам, не буду заважати. І прощавай”. - записка коротка і лаконічна. Думаю в нього не буде запитань.
Слова виходять нерівні через тремтіння руки. Мене накриває відчай і жалість до себе. Пускаю єдину сльозу, а потім агресивно витираю її тильною стороною долоні і усміхаюсь своєму відображенню в дзеркалі.
Що стається, все на краще.
Замикаю квартиру і йду до ліфта, тисну на кнопку. Дивлюсь на годинник, що висить у мене на зап'ясті. Треба поспішати, бо запізнюсь на автобус. А ліфт все не їде. Де він застряг?
Фиркаю і біжу сходами вниз.
Вже опинившись надворі, чую в сумочці мелодію телефона. Ну хто там ще? Не маю часу говорити. Закидаю дорожню сумку на плече і швидким кроком біжу тротуаром. Автобусна зупинка не далеко, можна й пішки дійти.
Телефон не замовкає і я змушена дістати його з сумочки. Марина. Вона працює касиром у супермаркеті, як і я. Що їй потрібно?
- Так.
- Василино, чому ти сьогодні не вийшла на роботу?
- Я ж відпросилась, - від претензій Марини аж зупиняюсь. - Я казала адміністратору, що на ті зміни, що поставили мене, Олена мене замінить.
- Але Олена теж не вийшла, і Галина ходить зла як чорт. Каже, якщо ти не з'явишся, вона тебе звільнить.
- Як так? - кричу вражено. - Я ж домовилась з Оленою. Нехай подзвонить до неї, може вона забула.
- Дзвонили до Олени, вона сказала, що не буде виходити у твої зміни. Щось в неї там змінилось. Васю, бігом біжи на роботу, якщо не хочеш її втратити. Зараз перед святами буде завал, касирів не вистачатиме.
- Я не можу, я їду до батьків.
- Як знаєш, я тебе попередила.
Кидаю телефон у сумочку, шокована розвитком подій. Як так? Я ж декілька раз говорила з Оленою і вона пообіцяла, що замінить мене, а коли я повернусь після нового року, відроблю ці дні. Вона місцева і не має ніяких планів, невже щось в неї змінилось?
Деякий час стою посеред тротуару мов статуя.
Що робити? Якщо не повернусь, втрачу роботу. А якщо піду зараз на роботу, то прийдеться повернутись на квартиру Тимура, залишити там сумку, а після зміни ночувати у нього. А я не хочу його бачити. Знаю, він почне перепрошувати, вигадувати історії, що мені показалось, що нічого не було. Не бажаю слухати цю брехню.
Мить кручусь на місці, а далі біжу у бік автобусної зупинки. Грець з тією роботою. Все одно вона мені не подобалась. Працювати касиром у супермаркеті, це найневдячніша справа. Сидиш по дванадцять годин, навіть у туалет мусиш відпрошуватись, а платять стільки, щоб вистачило вижити. Інколи навіть не вистачає.
Все, вирішила. Їду до батьків святкувати Різдво.
А після нового року знайду нову квартиру, нову роботу, і нового хлопця. Все в мене налагодиться, не можу ж я бути на сто відсотків невдахою.
Та вже через п'ять хвилин доля підкидає мені нову проблему. Доходячи до зупинки, я бачу, як мій автобус повільно рушає, залишаючи мене позаду.
- Ей, зачекайте! - біжу, махаю рукою. - Зупиніться! Зачекайте мене. Ви не можете зі мною так вчинити!
Не може бути, я проґавила автобус, а це останній рейс на сьогодні до мого рідного містечка.
Я справді невдаха. Невезіння переслідують мене.
Та на цьому не все. Автобус їде, я намагаюсь його догнати, щосили біжу слизьким тротуаром. І як тільки я думаю, щоб не впасти, як падаю. Нога послизається і я лечу обличчям в асфальт, добре, що хоч руки підставила, інакше б розчавила носа. Ковзаю животом на льоду, наче той пінгвін з гірки, а зверху на мене дивляться прохожі.
Гучно стогну і замість того, щоб вставати, просто кладу голову на лікоть і прикриваю очі. От що мені робити? Куди йти?
- Дівчино, підводьтесь, - хтось смикає мене за куртку.
Відредаговано: 23.12.2024