Розділ 5

Повертаюсь у кімнату злою на весь світ. В неділю весілля. Я думала, що в мене є більше часу. За два дня нічого не зможу вдіяти. Невже прийдеться справді ставати дружиною Ореста? Він чоловік привабливий, не спорю, але я кохаю Віталія і дуже сильно хочу його побачити. Мені треба з ним поговорити, сказати дещо важливе. Якщо не вдасться втекти до весілля, прийдеться їхати до Віталія одруженою жінкою, а це не найкращий варіант.

Сідаю на ліжко і згадую про подарунок, котрий чекає мене на тумбочці. Беру пакет, папір шарудить під пальцями. В середині невеличка картонна коробочка і коли розумію, що це, зітхаю від здивування. Телефон найновішої моделі. Виймаю з коробки блискучий срібний гаджет. Він вже ввімкнений, сім-карта на місці. Не сподівалася на таку дбайливість від Ореста. Він справді подорослішав і став серйозним чоловіком, років п’ять назад, він би посміявся наді мною, що в мене немає телефона.

Довго не думаю, швидко набираю номер важливої для мене людини. Затамовую подих, надіюсь на гудки. Та дарма. Абонент поза зоною, скільки б разів не набирала. Тепер починаю хвилюватись. Може з ним щось сталось? Він же повинен розуміти, що як би нас не розлучали, я знайду спосіб зв’язатись. Але вимкнений телефон вселяє у серце тривогу і погані передчуття.

Я швидко вкладаюсь у ліжко, але через погані думки довго не можу заснути.

Ранок сонячний і важкий. Прокидаюсь пізно, від неспокійної ночі болить голова. Коли спускаюсь в низ через голод, надіюсь з господарів нікого немає, дуже не хочеться нікого бачити. В будинку тиша і пустота. Звук моїх кроків ехом розноситься по просторій пустій вітальні. На мить затримуюсь при вході до їдальні, розглядую на стіні незвичайну фреску. На ній зображена молода красива дівчина, в короткій напівпрозорій туніці, а біля неї стоїть величезний пишно-гривий лев. Її голова трохи схилена до тварини, а рука зникає у лахматій шерсті. Раніше цього малюнку з гіпсу тут не було, скоріш за все мотив картини вибирав господар дому. Він полюбляє гарних дівчат і владу.

-         Доброго ранку, - від тихого голосу позаду підстрибую.

Повертаюсь і бачу молоду темноволосу дівчину у формі служниці. Вона мило мені усміхається і проходить повз з відром і щіткою у руці.

-         Добрий ранок, - розсіяно відповідаю, хоч вона можливо вже і не чує.

Заходжу в їдальню, тут все прибрано і пусто, але з кухні чутний шум. Йду туди, надіюсь зустріти стару повариху Ганну. Колись вона готувала чудові тістечка і мене пригощала. Та біля плити бачу зовсім чужу жінку середнього віку. Вона оглядається і міряє мене поглядом.

-         Добрий ранок, - вітаюсь, щоб бути ввічливою.

-         Для кого ранок, а для кого майже обід, - говорить з претензією. - Всі давно вже поснідали і порозходились хто куди. Лише ти спиш.

-         Ну вибачте, - бурчу на її критику. - Не могла заснути.

Іду до холодильника і відчиняю його. Голод жене самій про себе потурбуватись. Жінка бачить мої дії і незадоволено хмуриться, впирає руки в боки.

-         Ану сідай на табуретку, я все тобі подам. Мені веліли послідкувати, щоб ти нормально їла, - говорить до мене командним тоном, я від подиву навіть рота відкриваю, але слухаюсь. - Знаю я вас молодь, весь день будете на бутербродах сидіти. А від ковбаси легко погладшати.

Вона напевно постійно ковбасу їсть, тому що форми має досить об’ємні. Спостерігаю, як вона наливає апельсинового соку і ставить на барну стійку перед моїм носом, а також тарілку з овочевим салатом і вареною куркою. Нахабна кухарка, навіть не спитала, чи буду це їсти. Чи їй сказали, що мені давати?

-         Що, хвилюєшся через небажане весілля? – запитання досить неочікуване

-         Звідки ви знаєте? - піднімаю на неї погляд. Кривлюсь, але беруся їсти те, що є.

-         Я поруч з господарями веду себе тихо і безшумно, але все чую. Ти вчора так обурювалась, що вся прислуга чула. Ми знали, що намічається свято, але не думали, що наречена не бажає виходити заміж за нашого Ореста. Він же просто чудовий хлопчина. Всі дівки за ним сохнуть. Навіть моя Діанка, племінниця моя, за ним сходить з розуму. Якби можна було женила б її з ним. Але ми не рівня. Та й старий вдушиться, та такого не дозволить. Лише слинки пускає за моєю Діанкою. Я мушу постійно пильнувати її щоб не втрапила в халепу. А господиня наша все бачить і чує, але нічого не може зробити. Лише заливає стрес вином.

Ця жінка мов комбайн, не замовкає.

-         І ви не боїтесь все це мені говорити? - запитую, залишивши недоїдений сніданок. Чомусь апетит в мить пропав. - Я ж можу всі ваші плітки розповісти Оресту або його батькові.

-         Теж мені налякала, - хмикає жінка. - Я тут працюю вже чотири роки. І чоловік мій тут працює садівником і племінниця. Ми з далека. Виганяти прийдеться всіх трьох. Хорошу повариху важко знайти, а я без роботи не залишусь.

-         Ви тут працюєте з ранку до ночі, без вихідних?

-         Майже. Живемо в будиночку для прислуги, що знаходиться на задньому дворі. Заробляємо Діанці на житло. Вона моя єдина племінниця і я її дуже люблю.

-         А ви говірлива жінка, з вами не занудьгуєш.

-         Так, я люблю компанії, а на кухні, як ти бачиш нема до кого і слова промовити. То ж якщо тобі буде нічого робити приходь, почешемо язики.

-         З радістю, - посміхаюсь вперше, відколи попала у цей дім. - Я Софія.

-         Наталя. І Софіє, немає чого сумувати. В твоєму розпорядженні молодість і здоров’я, користуйся ними.

Після посиденьок з Наталею, у піднесеному настрої виходжу на двір. День чудовий, сонячний, але прохолодний. Осінь бере своє. Ще трохи і прийдуть перші приморозки, холоди на носі.

Обходжу територію навколо дому, розглядаю високий мур. Не втечеш. Він здається менший ніж в дитинстві, та суті не міняє. Біля клумби червоних троянд помічаю худого чоловіка. Він акуратно підрізає пагони, готує квіти до зими. Напевно це і є чоловік Наталі. Я з ним вітаюсь, він коротко відповідає і повертається до роботи. Навряд чи він такий же балакучий, як дружина.