Глава 2

Дім був цегляний, ще довоєнної — не тієї війни, про яку я збирався думати все життя, що залишилося, а старої, минулої, тієї, що залишила по собі тільки товсті стіни та підвал, у який зараз набилося шестеро. Шестеро, це без мене.

Пахло вогкістю, цегляним пилом і кров'ю — Сашко, наймолодший із групи, лежав біля стіни з нашвидкуруч перетягнутою ногою, блідий, із закушеною губою, і намагався не стогнати, щоб не підводити решту. Йому було двадцять п’ять. Годину тому він сміявся з чийогось жарту в машині. Зараз тримався за джгут і дивився в стелю, щоб ніхто не бачив його очей.

Я тримав драбину. Не в сенсі стояв на ній, у сенсі тримав її як рубіж. Вузький пройм угорі, що вів на перший поверх, був єдиним місцем, звідки могли зайти. Я чув їхні кроки над головою спочатку обережні, потім усе впевненіші, бо там, угорі, зрозуміли: знизу більше ніхто не відповідає. Це було неправдою. Просто я заощаджував патрони на те, що мало сенс.

— Хлопці, — сказав я, не обертаючись, — у дальній стіні є лаз. Старий. Він веде в сусідній льох, а звідти у двір за городом. Я бачив його, коли ми заходили. Я прикрию.

Сержант років тридцять, звали Тарасом, полтавський говір, зовсім як у моїх земляків, почав було сперечатися. Я не став слухати. Розвернувся на секунду, глянув йому в очі й повторив уже жорсткіше:

— Забирай Сашка і йди. Живо.

Він послухався. Не тому що злякався мене,а тому що за спиною в нього було четверо ще молодших, а вирішувати за всіх шістьох зараз мав хтось один, і цим одним по факту виявився я, хоча формально командував не я. Вік у бою значить на диво багато. Не тому що старий розумніший. Тому що йому менше є що втрачати, а отже, легше приймати рішення швидко.

Сашка підхопили під руки, потягли до дальньої стіни, він усе-таки застогнав один раз, коротко, крізь зуби, і один із хлопців, Діма, затиснув йому рот долонею, не грубо, а ніби вибачаючись. Я дивився на це менше секунди. Достатньо, щоб запам'ятати.

Лаз був за старими дошками, приваленими до стіни. Я знав про нього випадково — побачив щілину, коли ми спускалися, і перевірив, поки решта займали позиції. Вузький, темний, але достатньо широкий, щоб пролізти дорослому. Довоєнна цегла, хід який колись з'єднував два двори. Тепер він мав врятувати шість життів.

Я почув, як за стіною заскрипіли дошки, як Тарас вилаявся пошепки, штовхаючи Сашка в пройм, як затихли кроки з того боку. Потім тиша. Не безпечна тиша, а та, коли не знаєш, що там, за стіною. Живі чи мертві. Вийшли чи ні. Я не знав. Я тільки сподівався.

Я нарахував угорі не менше восьми. За звуками кроків, за інтервалами між командами, за тим, як вони ділили зони грамотно, не метушливо. Не мобілізовані вчорашні трактористи. Навчені. З тими самими V на техніці, які я бачив ще на під'їзді, проста літера, намальована білою фарбою на броні, що стала за ці роки таким самим упізнаваним тавром, як будь-який знак на війні.

Угорі застукотіли чоботи — швидко, злагоджено, обходячи дім з двох боків. Хтось крикнув коротку команду, я розібрав тільки інтонацію, команду оточення, знайому будь-якою мовою, бо тактика оточення одна що в нас, що в них, що в душманів під Кандагаром тридцять з лишком років тому.

Я відійшов від драбини на два кроки, за ріг простінка, і став чекати.

Перший спустився швидко, занадто швидко для людини, яка мала б спочатку кинути гранату. Я використав це. Одна куля, коротка, у той момент, коли його силует цілком показався в проймі. Він упав назад, на тих, хто йшов слідом, і там, угорі, сталася коротка заминка, рівно та секунда, яка мені була потрібна, щоб зміститися ще на метр і не опинитися на лінії їхнього наступного вогню.

Далі стало гірше. Вони зрозуміли, що внизу не панікуючий мирний, а хтось, хто знає, що робить і перестали поспішати. У пройм полетіла граната. Я встиг піти за капітальну стіну, вибух ударив по вухах, по підвалу пронеслося облако пилу й цегляної крихти, запахло вибухівкою й паленою штукатуркою. Дзвін у вухах, той самий знайомий з Афгану, з тією різницею, що тоді мені було тридцять, а зараз на тридцять з лишком більше.

Тіло впоралося. Не так швидко, як тридцять років тому, але впоралося. Я порахував час. Хлопці мали вже бути в сусідньому льоху, якщо лаз не завалився, якщо Сашко витримав, якщо пощастило хоч трохи.

Угорі перестали розмовляти вголос, видимо перейшли на жести, що означало: вирішили брати всерйоз. Я чув, як щонайменше троє розходяться по периметру дому, шукають інший вхід. Підвал мав одне невелике вікно зі зворотного боку, напівпідвальне і я знав, що рано чи пізно хтось додумається зазирнути туди.

Додумалися швидко. У вікно просунувся ствол та коротка черга пройшла по стелі підвалу, зрубала штукатурку, посипалася вапняна крихта на обличчя, забило горло пилом. Кут був незручний, той, хто стріляв, не бачив мене через ту саму капітальну стіну. Я не став відповідати у вікно, не було сенсу витрачати патрони на людину, якої я не бачив.

Патронів залишалося на два, може, три повноцінних боєзіткнення. Не більше.

Голоси вгорі знову стали гучнішими.

— Ей, внизу! — крикнув хтось російською, з тією нарочитою розв'язністю, з якою зазвичай говорять люди, впевнені, що їх зараз слухатимуть. — Здавайся! Живим вийдеш, я гарантую!

Я мовчав, рахуючи секунди. Мені потрібно було ще дві хвилини.

— Чуєш? Виходь, руки на голову і додому поїдеш! Чого тобі, героя корчити?

Я прошепотів ледь чутно, сам собі, одними губами:

— Русскі не здаються.

І тоді, набравши повітря, крикнув угору коротко, різко, так, як кричав би на плацу:

— Та йдіть ви нах!

Наверху на секунду замовкли, видимо не чекали відповіді взагалі, а тим більше такої.

Потім хтось вилаявся, і розмови скінчилися.

Я порахував час ще раз. Хлопці мали вже бути в сусідньому дворі, якщо звісно не наткнулися на щось із того боку, про що я не міг знати. Я вирішив, що своє час я їм дав. Далі моє завдання виконане.