Глава 1

Перше, що я відчув, — запах. Сире дерево, застарілий пил, вапно і ще щось кисле, схоже на скисле молоко. Ні гарі, ні пороху, ні тієї смердючої симфонії, яка зазвичай супроводжує останню секунду життя. Вже дивно.

Друге — звуки. За стіною скрипнула половиця, дзенькнув посуд, неголосно заговорив жіночий голос. Надворі хтось кашлянув і закрокував по чомусь дерев'яному, явно не по асфальту. І півень. Десь далеко загорлав півень.

Я лежав. На боці. Голова гуділа тупо, рівно, без свистячого болю, який буває після контузії. Але не вся голова цілком, а якось більш визначено: тягнучий, пульсуючий біль засів в одній точці, біля самого потилиці, ніби там, зсередини, повільно роздували тугий клубок. Просто втома, ніби я проспав у незручній позі добу, — так я сказав собі, ще не розплющуючи очей, але сам біль на втому не був схожий. Спробував вдихнути глибше та закашлявся. Кашель вийшов неправильним. Занадто високим. Занадто слабким.

Не мій.

Я завмер, ще не розплющуючи очей, і прислухався до власного тіла, звичка в'їдена за десятиліття. Дихання рівне, але легке, з короткою амплітудою. Пальці ніг ворушаться. Гомілки згинаються. Коліна так, але під ними немає звичної ваги сорока кілограмів броні та спорядження. Ноги ніби порожні всередині.

Я розплющив очі. Надо мною дощата стеля з темними від часу балками. Світло пробивалося крізь мутне віконце, тьмяне, ранкове. Кімната маленька, з низькою стелею і я одразу зрозумів, що у своєму тілі впирався б у неї головою. Але не впирався.

Я не діставав до стелі.

Перша думка прийшла у формі рапорту: «Обстановка не відповідає заданій».

Я спробував сісти. М'язи спрацювали швидко, сухі, з добрим тонусом, але розташовані інакше, кріпляться до інших кісток. Тіло відгукувалося на команду з мікроскопічною затримкою, як рація з поганим зв'язком. Я сів і відчув, що центр ваги зміщений. Завалився вперед, виставив руки, щоб упертися в ліжко, і побачив свої руки. Маленькі, вузькі. Але не худі, а жилаві, з чіткими сухожиллями, з рівним шаром м'язів на передпліччях. Такі руки бувають у хлопчаків, які бігають, лазять по деревах, займаються гімнастикою, але не у дорослих мужиків, які двадцять років тягають зброю. Шкіра чиста, гладка, без жодного шраму — ні того, що від осколка під Кандагаром, ні свіжого, від минулого тижня. Жодного шраму. Взагалі. Я повернув кисть, суглоб рухався легко, з незвичною амплітудою. Зап'ясток тонкий, але без костистості. Тіло підлітка, але не замореного — піджаре, спортивне, з швидкими м'язами, ще не набрало чоловічої маси. Я стиснув кулак. Сила була, але інша. Швидка, вибухова, а не та важка, давляча міць, до якої я звик.

Сів рівніше, опустив ноги на підлогу. Стопи бовталися в повітрі сантиметрів за десять над дошками. Довелося податися вперед, майже сповзти з матраца, щоб встати. Я встав. Світ хитнувся і не через слабкість, а через зріст. Я звик до своїх метра вісімдесяти двох, до лінії горизонту на висоті, де повітря здається щільнішим. А зараз очі були десь на рівні грудей того, ким я був раніше.

Я ступнув до стіни, де за занавіскою вгадувався шматок дзеркала. Дзеркало виявилося маленьким, мутним, у дощатій рамці. Я підійшов ближче і побачив хлопця.

Обличчя худорляве, але не виснажене з чіткими вилицями, з твердим підборіддям, яке ще не округлилося, але вже обіцяло стати чоловічим. Темне волосся скуйовджене, брови трохи зсунуті — вираз настороженості, який я бачив у дзеркалах останні тридцять років. Шия тонка, але жилава, ключиці виступають, але не стирчать ребра, під шкірою вгадуються рівні м'язи плечового поясу, як у плавця чи гімнаста. Років п'ятнадцять, може, шістнадцять. Зріст близько метра сімдесяти, не більше.

Тупий біль у потилиці все ще пульсував, і я, роздивляючись себе в дзеркалі, машинально потягнувся рукою назад, до того самого місця, звідки він ішов. Пальці наткнулися на щільну, набряклу припухлість, сховану під волоссям, не садно, не подряпину, а саме ґулю, свіжу, що відгукувалася різким болем при найменшому натисканні, ніби хтось зовсім недавно приклав це тіло чимось важким і тупим. Я завмер, обмацуючи знахідку уважніше, вже без попередньої розсіяності. Жоден здоровий сон, навіть найнезручніший, не залишає по собі такого сліду. Ґуля була тим, що залишає по собі удар — точний, завданий зі знанням справи, туди, куди б'ють, щоб вимкнути людину швидко і не вбити відразу.

Питання, хто завдав цього удару і що сталося з тілом до того, як у ньому прокинувся я, повисло десь на самому краю свідомості, не знаходячи поки жодної відповіді. Я відклав його не тому що він був неважливий, а тому що більш нагальні питання вимагали уваги в першу чергу.

Очі були мої. Не за кольором, не за розрізом. За виразом — та сама спокійна, важка настороженість людини, яка занадто багато разів прокидалася не в тій обстановці, щоб дозволити собі дивуватися вголос.

Я розтулив рота і спробував сказати: «Ну». Просто «ну». З горла вирвався високий звук, хриплуватий, що ламався на середині. Хлопчачий голос, який тільки-но почав ламатися. Я повторив: «Ну». Він не став глибшим.

Я стояв і дивився на це обличчя, і перша думка, що прийшла в голову, була до дивного побутовою: «Припливли». Не «я помер». Не «цього не може бути». Просто коротке, сухе слово, яким я доповідав собі про будь-яку кепську новину на виїзді. Друга думка вже практична: «Як звати цього пацана?»

Я потягнув сорочку за комір, щоб побачити, чи є на ній бирка чи нашивка, але сорочка була стара, домоткана, без розпізнавальних знаків. Зате на столі біля вікна лежав стос зошитів. Підійшов крок, ще крок, довелося перераховувати відстань заново. Взяв верхній зошит, розкрив на першій сторінці. Почерк акуратний, учнівський, із завитками, характерними для пір'яної ручки. На обкладинці значилося: «Бессоновъ Е.» — і дата, виведена тією ж рукою.

«Май 1940 года».

Я прочитав двічі, щоб переконатися, що не помилився. Зошит випав з рук. У цей момент двері скрипнули. Я розвернувся тіло зреагувало швидко, навіть швидше, ніж моє звичне, і в проймі побачив жінку років п'ятдесяти, у фартусі, з рушником через плече. Вона дивилася на мене з тією сумішшю строгості й занепокоєння, з якою зазвичай дивляться на підлітка, який встав не в той час і не в тому настрої. Я впізнав цей погляд. Погляд жінки, яка готує тобі сніданок, але вже подумки складає список твоїх гріхів. Але на секунду її погляд затримався на моїх очах. Вона хотіла щось сказати, я бачив як ворухнулися її губи але передумала. Напевно, побачила в моїх очах щось таке, чого там раніше не було.