Глава 2. Пропозиція, від якої неможливо відмовитися

Валентина з самого ранку поралась на городі, ранок був тихим та спокійним, але спокій швидко кудись зник, коли на горизонті з’явився Денис на своєму велосипеді.
– Валідол! Як справи? – почав кричати він мало не за кілометр від Валентини.
– Бувало і гірше, – відповіла Валентина.
– Чула вже про сухий закон нашого Шерифа?
– Ну чула, і що далі? Я не постраждаю, мені то байдуже, а от таким, як ти…
– А що я? Мені теж байдуже. Я чого в таку рань припхався?! У нас із тобою завжди були ділові відносини.
– Ну.
– Так от, тобі за навчання платити треба, ну і мені грошенята потрібні. То може бізнес тут розгорнемо?
– Так в тебе ж збереження!
– Я трохи не розрахував свої витрати, – швидко сказав Денис, який любив жити з розмахом і ніколи не відмовляти собі у розвагах.
– Ну я так і зрозуміла. Бізнес значить! А що ж ти в тому бізнесі тямиш?
– Та я природжений бізнесмен!
– Сомельє, я знаю тебе з першого класу. І усі наші ідеї йшли коту під хвіст, бо ти нічого не тямиш у тому бізнесі!
– У нас завжди були гарні ідеї, от коли ми петарди продавали, наприклад.
– Так, нас тоді директор школи лаяв, голова села лаяв, і дільничний лаяв, і батьки всипали перця доброго!
– Добре, а феєрверки?! На новий рік ми багато грошей вторгували.
– Так, а ще мало хату мені не підірвали!
– А як ми казино відкрили!?
– Так, відкрили. Самі відкрили, самі грали і самі програли!
– А коли чемпіонат з футболу був! Ми відкрили букмекерську контору.
– Так, тоді голова села нам добрячого перця всипав, бо його син програв десять тисяч, і дільничний змусив повернути усім, хто зробив ставку, їх гроші. А потім ще лекції читав нам.
– А криптовалюта?
– Сомельє, ми домовились ніколи не згадувати про це!
– Ну добре, що ти пропонуєш?
– Піти на роботу, от і все.
– Та скільки там тобі заплатять?
– Скільки не заплатять, а ніхто не відбере і не сваритиме.
– Багато ти не заробиш, допомагаючи в полі чи на фермах.
– Продавцем у магазин влаштуюсь.
– Там і так працівників вистачає. А от коли сухий закон, то можна добре підзаробити. Якщо ти розумієш, про що я.
– Навіть не думай, Шериф від нас і мокрого місця не залишить, якщо дізнається, що ми торгуємо горілкою.
– Ніхто не дізнається, а гроші рікою будуть литися. Лопатою будемо загрібати!
– От тією лопатою нас і закопають. І чому у тебе постійно якісь дивні ідеї?
– Все буде добре, підзаробимо грошенят і швидко згорнемо бізнес.
– Ні, я у цьому брати участі не збираюсь!
– Ну і сиди тоді без грошей! – сказав Сомельє і поїхав. Валентина, впоравшись із усіма справами пішла до хати, там вона зустріла маму.
– Мам, а ти куди йдеш? У тебе ж сьогодні вихідний.
– Та я влаштувалась на підробіток, на пошті допомагати буду. Ти їсти приготувала?
– Так.
– Добре, віднесеш потім батькові, а я піду.
Сомельє тим часом ходив по селу і байдикував, як завжди. По господарству він майже нічого не робив, а от походити по селу та дізнатися про останні плітки він любив.
– Добрий день, дядько Тарасе.
– О, Сомельє, щось давно не бачив тебе! – сказав пузатий чоловік із довгими вусами.
– Та справи.
– Ага, мабуть, з дівками гуляєш!
– Що? Та я взагалі про це і не думаю, я бізнес відкриватиму. А Ви звідки знаєте?
– Так усе село гудить, що ти з донькою нашого голови гуляєш, про вас там такі плітки.
– Які такі плітки?
– Та усі біля магазину кажуть, що бачили як ви цілувались.
– Ну і що з того?
– Так у неї є хлопець, Іван Гарбуз, знаєш такого?
– Ну знаю, він син якогось землевласника. І що з того?
– Ну так сам голова зводив їх, казав, що родина у них хороша та знатна, і що парубок він хороший.
– Ну нічого такого не сталось. Нехай і буде її хлопцем, я що забороняю?
– Так ти дослухай, вони сьогодні розбіглись.
– Чого?
– Так дізнався він, що ти на танці її запрошував, і про все інше.
– Ну і що з того?
– А те що голова сказав, що голову відкрутить тобі, бо тепер усі кажуть, що його дочка ну, як сказати, гуляща і все таке.
– А чого відразу гуляща?
– Бо з тобою, Сомельє, тільки гулящі водяться.
– І що мені робити?
– А я звідки знаю? Що хочеш, те і роби.
– Ну добре, дядьку, дякую, що сказали.
– Звертайся. Сомельє! А що за бізнес? – але Денис уже був далеко, не хотів він зустрітися із головою села, тому і поспішив додому, але сталася біда. Біля хати його вже чекав голова села, обличчя у нього було червоне, а очі злі, мов у скаженої собаки.
– Іван Валентинович, а Ви що тут робите? – запитав Денис.
– Ану йди сюди.
– А навіщо?
– Йди сюди кажу! – Сомельє злякався і побіг, а Іван Валентинович за ним.
– Та Ви чого!?
– Я тобі зараз поясню чого. Ану стій!
– Та хто винен, що Ваша донька гуляща?
– Що?! Ну все, я тебе задушу зараз! Ану стій!
– І взагалі, вона сама чіплялася до мене!
– Та кому ти, бовдур, потрібен. Був у неї такий хлопець, а зараз пішов!
– А з мене теж зять нічогенький буде!
– Ану стій! Сомельє, я тебе все одно знайду і прикінчу!
– Ага, знайдете! – так вони добігли до центру села, де якраз був магазин. Усі люди мало не попадали зі сміху, як побачили, що голова женеться за Сомельє. Раптом на дорогу вийшла Валентина, яка несла батькові обід на роботу.
– О, Валідол, давно не бачились!
– Валентино, тримай цього Казанову недоробленого! – Сомельє заховався за Валентину, і використовував її як щит. От Іван Валентинович і хотів схопити Валентину, щоб відштовхнути її, але випадково вхопив її за груди.
– Що!? – Валентина з усієї сили вдарила його прямо в ніс, від чого Іван Валентинович упав, а Сомельє хутко зник.
– Ой, Валентино, що ж ти робиш?
– Це Ви що собі дозволяєте!? Уже доросла людина, такий солідний вік, а все туди ж.
– Та нащо ти мені!? Я біг за тим недоумком. А де він? – голова села озирнувся.
– Хто?
– Дружок твій, Сомельє!
– Та побіг наче кудись.
– Ох, як же ви мене дістали! – сказав чоловік і пішов до магазину, де вже зібрались зіваки, які заливались від сміху.
– Дякую, Валідол, не здала, – промовив із кущів Сомельє.
– Ану йди сюди, – Валентина витягнула його за комір з кущів на дорогу.
– Ти чого?
– Що тут відбувається?
– Та ти уявляєш, дочка нашого голови виявляється гуляща.
– Ага, то ти в нас гулящий. І як, цікаво, про це все село дізналось?!
– Так багато людей бачило нас разом.
– Тебе твоє розгульне життя колись погубить.
– Не вчи мене, як жити. Ти кудись йшла?
– Батькові обід несу.
– О, це пиріжечки?
– Не чіпай!
– Та ти чого? Я з самого ранку нічого не їв.
– Ой бідненький, дивись не помри з голоду.
– От ти і жадібна! – сказав Денис і пішов кудись, а Валентина понесла обід батькові.