Глава 16

Він пішов, а у неї раптом з'явилося незрозуміле почуття ... чогось бракувало. Немов їй не вистачило самого Ровера, ще якихось слів, поглядів, навіть дотиків. І зовсім не було думок про Тома. Простір навколо неї все ще зберігав присутність Ровера, вона нібито все ще чула його голос. Вона знала, що він поруч, корабель не був таким великим. Але там зараз міг бути вже зовсім інший Ровер, не той, який дивився на неї з відкритою душею. К’яра навіть не намагалася «розгрібати» думки. Тому що не знала, як це зробити. Вона знайшла єдино розумне рішення - змусила себе заснути.

А на наступний ранок, випередивши Ровера, який мав намір викликати її по рації, вона першою з'явилася на містку.

- Я готова, - стримано видихнула дівчина, покосившись на занадто серйозного скворанця, зовсім не схожого на того вчорашнього Ровера.

- Ми полетимо з тобою удвох, на шлюпці, - відсторонено промовив він таким самим тоном, наче підігруючи їй. - Корабель залишиться на геосинхронній орбіті, але не виключено, що йому доведеться піти в гіперпростір без нас.

- Гей! – К’яра озирнулась на оклик Яроса. - Бувай, раптом не побачимося.

- Що ж, на випадок якщо більше не побачимося, - промовила вона. - Прощавай, Яросе Кім. Не думаю, що буду сумувати за тобою.

  Вона не задавала питань, ... поки не задавала. К’яра бачила, що щось сильно турбує Ровера, змушує його триматися напруженим та одночасно відстороненим від неї. Вони мовчки сіли в шлюпку, покинувши випускний відсік, і ось тут К’яра впізнала зоряну систему, до якої вони попрямували. Тепер вона глянула на Ровера вже з певними передчуттями.

- Бачу, ти впізнала, - промовив він. - Це космоторія коаліції, система Зен. Три найбагатших планети, які загарбала собі Імперія. Ми прямуємо до Ейдаса, на якому зробили одну велику ферму, житницю, яка годує всі ці ваші військові гарнізони. Там сьогодні якесь свято врожаю. Хоча, по-моєму, у них там щотижня святкують черговий урожай. Ура, достигли гарбузи! - Ровер посміхнувся. - Ура зібрали зерно! І так далі, слідуючи по широкому асортименту.

- Скажи мені, Скаю Ровер, - з сумом промовила К'яра, - вчора ти мені сказав, що життя, це найголовніший дар. Тоді чому ти так часто відбираєш цей дар у інших?

- Ну, якщо вони потрапили в таку ситуацію, значить - вони ще не усвідомили, що життя, це багатство, котре потрібно берегти, - відповів він на цей раз досить зухвало. - Мирних жителів я не вбиваю, смію зауважити, - пожартував скворанін, як і раніше не дивлячись на дівчину, - Тільки придурків, які самі напрошуються.

- А як же, ось так все просто! – К’яра нервувала, навіть не намагаючись цього приховувати. Одна думка не давала їй спокою. І вона все-таки вимовила це вголос:

- Там повно патрулів. Система Зен вже спливала в отриманій нами інформації. Ти хочеш, щоб я здалеку подивилася на ... Тома?

- Хм, догадлива ти моя, - посміхнувся Ровер, роздратовано хитнувши головою. - Потрібно було все-таки зав'язати тобі очі, інтрига б тягнулася довше.

- Навіщо? Навіщо тобі це потрібно, Скаю?! Ти збоченець? Маніяк? Ти хочеш мене довше помучити?!

- Зовсім ні, - знизав він плечима. - Тримай, це передавач. Думаю, він тобі знадобиться. А тепер, я дуже раджу тобі помовчати! - і Скай подивився на неї таким поглядом, що у К’яри моментально пропало всяке бажання розмовляти із ним.

Він посадив шлюпку на задвірках містечка. Одягнувши сонцезахисні окуляри, куртку з довгим рукавом та капюшоном, замазавши видимі ділянки шкіри якимось кремом, миттєво замаскувавши тату, Ровер вибрався назовні.

Йшли мовчки. Чим ближче вони були до поселення, тим сильніше ставало відчуття тяжкості. Роверу навіть боляче було розмовляти, а К’ярі ... дихати. Незабаром їм почали траплятися люди, які на щастя поки що не розгледіли в фігурі та ході Ровера скворанця.

- Візьми мене під руку та посміхайся! - кинув він їй, сухим наказним тоном.

Під руку вона його взяла, а ось посміхатися не змогла.

Біля якихось будівель, Ровер притулився до стіни, торкнувшись свого пристрою за вухом. Миттєво перед ним виник голограмний екран, розбитий на складно спектральні сегменти, але Ровер дуже спритно з ним управлявся, швидко вводячи дані та зчитуючи інформацію.

- Це точно доля, Колючко, - нарешті, промовив він, уважно стежачи за екраном. - Твій любчик тут, в головному поселенні. Зараз подивимося де саме та влаштуємо йому сюрприз. Ага, на площі. Пішли! І зроби обличчя простіше, на тебе вже починають підозріло поглядати!

- Я не хочу цього! Я нікуди не піду! - раптом вибухнула К’яра, зупинившись, як укопана. - Скаю, будь ласка, давай повернемося.

- Ні, ти підеш! Поговориш із ним. Визначишся! Спробуєш розгледіти ваші з ним нібито почуття! - на неї метнувся впертий погляд з-під піднятих окулярів, з пульсуючими трійчастими зіницями. - Я вкотре хочу дати тобі вибір, К’яро. Якщо захочеш, можеш залишитися серед своїх, а можеш повернутися зі мною. Але якщо ти все ж вирішиш піти зі мною, то ти повинна чітко собі усвідомити, що повернешся ти вже моєю!

- Що?! Стривай, ... я не зрозуміла, - здивувалася дівчина. - Ти відпускаєш мене?! - її очі знову стали величезними. - Я можу більше не побачити тебе?!

- Ввімкни передавач. Скажеш мені декілька слів на прощання, а може, покличеш, як знати! - процідив він, схопивши її за руку та потягнувши за собою мало не волоком.

Вона включилася в реальність вже на площі, коли Ровер, за допомогою свого пристрою, якимось чином приєднавшись до військової бази, віддав наказ патрульним розосередитися по периметру, позбавляючи тим самим Тома від присутності його напарника.

- Іди до нього! - кинув їй Ровер, зникаючи в натовпі.

К’яра стояла, як загальмована. Вона ясно бачила фігуру Тома, його спокійне зосереджене обличчя, і цю зібраність в ході, притаманну військовим. Він наближався. Йшов просто на неї. Застигла дівчина, серед веселого натовпу привернула його увагу.

- К’яро!!! - щодуху кинувся він до неї. - Не можу повірити! К’яро, це ти?! - в його виразних карих очах промайнула тривога. Він схопив її за плечі, заглядаючи в обличчя. - Тобі вдалося звільнитися? Як давно ти тут?