Глава 1

На скам'янілий від тривалої посухи ґрунт Ареса впали перші такі довгоочікувані краплі. Шум дощу для жителів планети завжди був сигналом про початок свята. Вже ціле тисячоліття вода для аресців асоціювалася з самим життям, з надією, вона приносила радість в кожен будинок. Підставляючи долоні під дощ, люди не могли стримувати посмішок та сліз щастя. Це диво траплялося на Аресі приблизно раз на рік, тому в кожній родині в цей день було прийнято дарувати один одному подарунки та влаштовувати урочистості.

- К’яро, сонечко моє, донечко, дивись, що вистрибнуло для тебе з величезної калюжі біля наших воріт! - промовила Розалін, плачучи від щастя, простягаючи своїй донечці круглу блискучу коробочку.

Трирічна дівчинка, тендітна та майже прозора, підбігла до неї, підстрибуючи на своїх худеньких ніжках, і при кожному стрибку її біляві кучерики підстрибували разом з нею.

- Мамуню, це мені? Правда? - в її величезних оченятах загорівся захват. - Цукерки! Ура, хмара залишила для мене цукерки!

- І не тільки, ласунко, - старший брат Алекс, з таємничим виглядом опустився поруч із нею на коліна, виймаючи з-за спини зібрану своїми руками модель космічного корабля. - Ось, К’яро, це теж тобі. Що потрібно сказати?

- Дякую, тепер я не буду чіпати твою колекцію, а ти не будеш на мене сердитися, - правильно вимовляючи слова, посміхнулася дівчинка, тут же забувши про цукерки. Сівши на підлогу, вона почала зосереджено крутити в руках подаровану ним іграшку.

- Що ти там намагаєшся такого знайти, га? - погладив її по кучерявій маківці батько, з посмішкою глянувши на дружину.

Тепер вони могли дозволити собі посміхатися. Але не тільки через благодатний дощ, який зійшов на їхню змучену планету. Їхня молодша дочка К’яра, нарешті, пішла на поправку, але ж ще кілька тижнів тому лікарі не могли дати їм ніяких втішних прогнозів.

- Як же я тут поміщуся, тато? Адже я хочу полетіти! – К’яра підняла на батька здивовані круглі оченята.

- І куди ж це ти зібралася летіти? - підхопила її на руки мати.

- Далеко-далеко, на зірки! - впевнено заявила малятко.

***

Один з охоронців з силою вп'явся йому в плече своїми безжальними чіпкими пальцями, але Скай не відчув болю. У цей момент десятирічний хлопчик не відчував нічого. Нічого, крім ненависті, що здіймалася, обпалюючи його душу. Маленький скворанін вдивлявся в обличчя своїх ворогів, запам'ятовуючи вбивць своєї сім'ї. У нього в вухах досі стояв передсмертний крик його матері, тіло якої зараз лежало в ногах зрадника. Він ніколи не зітре з пам'яті події цього проклятого дня. Ніколи!

- Попрощайся, Брене, зі своїм спадкоємним виродком та радій, що тобі дістається така легка смерть, на відміну від тієї, яку ми підготували для твого сопляка! - з радісним шипінням вигукнув ватажок заколотників, тицьнувши зброєю в скроню колишньому правителю Скворана.

Батько насилу підняв своє залите кров'ю обличчя, і останній раз глянув на свого застиглого сина. Не промовляючи ні слова, він попрощався із ним довгим згасаючим поглядом. Його душа загинула від відчаю раніше, ніж тіло. Це була жорстока й болісна кара, яку тільки могли вигадати для нього повстанці - вмираючи знати, що життя твого єдиного сина, кинутого на поживу тваринам, обірветься в страшних муках.

Скай лише здригнувся від пострілу, міцно зціпивши зуби при цьому та стиснувши кулаки. Але погляду не відвів. Він дивився, як впав його батько, як швидко під ним розтікається калюжа крові, і як в цій калюжі відображаються силуети вбивць.

- Що вирячився, щеня?! Тепер твоя черга, і не сподівайся, що ми жалісливі!

- Я повернуся і вб'ю тебе, - прошепотів Скай, сміливо піднявши очі, в яких скажено пульсували трійчасті зіниці.

- Спочатку повернися! - вишкірився озброєний скворанін, перший в списку Ская. - Доставити сопляка на Чорного мерця! Нехай всі знають, що наше слово залізне! І що кожного, хто наважитися виступити проти нашого режиму чекає та ж доля!

Він не виривався, не хникав і не благав. Залишившись на планеті, яка кишить смертю, Скай проводжав поглядом відлітаючий крейсер, поки від нього в небі не залишилося навіть цятки. Потім обернувшись, скворанський хлопчик вперто проказав, дивлячись на зяючі чорні діри печер:

- Я виживу! Я повинен вижити за всяку ціну! І я не боюся того, що мешкає тут! - жага помсти в цей момент була рівноцінна жадобі життя. І два цих прагнення надали хлопчику сил та непохитну впевненість, що час його кінця ще не настав.

***

К’яра ледве встигала за братом, боячись загубитися серед військових, які снували туди-сюди. Алекс гордо йшов в новенькій формі курсанта, віддаючи честь офіцерам з особливим завзяттям.

- А ти впевнений, що тато зрадіє, побачивши мене тут? - несміливо поцікавилася дівчинка, смикнувши брата за руку.

- Якщо будеш стриманою, і не будеш відходити від мене ні на крок, то так, батьку буде приємно побачити тебе. Ти ж хотіла побувати на секретній військовій базі, але врахуй тут небезпечно, а якщо ти щось витвориш, то влетить мені, а не тобі!

Вони відшукали батька, підполковника Роберта Сноу, в одному з ангарів бази.

- Татку! - на повний голос вигукнула К’яра, кинувшись до батька.

- К’яро?! - приголомшений Роберт, піймавши в обійми дочку, докірливо глянув на сина. - Алексе, ти ж повинен розуміти, що це не місце для маленьких дівчаток!

- Вона не бачила тебе вже три тижні, щодня запитує про тебе, ми просто вже не в силах терпіти ці нескінченні розпитування. Нехай вона сама подивиться, чим ти зайнятий і як це все серйозно, - спробував виправдатися Алекс, знаючи, що батько напевно здогадується, що К’яра не єдина причина його появи.

Але раптом, штатний уклад військової бази порушив різкий сигнал тривоги, що останнім часом стало траплятися доволі часто, і метушня, яка вмить піднялася, змусила підполковника невідкладно повернутися до своїх прямих обов'язків. На посадкову смугу в аварійному режимі приземлився підбитий крейсер, і Алекс суворо заборонивши сестрі сходити з місця, не втримавшись, вирішив поглянути на паруючий корабель, кинувшись туди разом з медичною бригадою.