Епілог

Нікіта Шмідт

- Яке тобі подобається, м? - спитав Шмідт у доньки, тримаючи її на руках над вітриною з обручками.

Дівчинка довірливо чіплялася за його шию. І, в принципі, він це знав, з кожним днем все більше довіряла йому. Відкривалася. Звісно, у цьому була величезна заслуга Віри. Більша, ніж його. Ні, звичайно, він дуже і дуже намагався бути Саші хорошим батьком, але за фактом мало що тямив у спілкуванні з дітьми. Мало що вмів. Та й все Сашине життя її татом був іншим.

Через нього.

Віра, мати і тітка Клава, в один голос стверджували, що він ні в чому не винен і що має пробачити собі те, що зробив. Прийняти, що на той момент просто не міг вчинити інакше, як це зробила Віра. Шмідт був радий, що вони спільну мову знайшли, звичайно, але ось зробити, як вони говорять поки не міг.

– Ця! Ця! Ця! Ця! - Саша почала вказувати пальчиком на обручки.

Усміхнена менеджер дістала їх з під скла і виклала на оксамитову подушку, даючи роздивитись поближче. Шмідт не міг не відзначити, наскільки тонкий смак у його маленької дочки. Вона вся у маму.

Дівчинка взяла в руки кожну з обручок, покрутила, розглядаючи як грають на світлі дорогоцінні камені.

– Найкраща ця, – обрала одну.

Вона складалася з ніжного платинового плетіння, інкрустованого дрібними діамантами з одним великим в центрі. Не вульгарно великим, а саме таким, яким і має бути розмір діаманту для заручин. Самому Шмідту, до речі, теж сподобалася саме вона.

- Беремо, - сказав він.

Потім вони вибрали ще весільні. Широкі платинові обручі, на яких Шмідт замовив гравіювання з датою та значком нескінченності через риску. Так, він став сентиментальним.

- А тепер все, одружуватися? - піднявши до нього захоплене личко, спитала донька.

- Ти пам'ятаєш план?

- Ну, звісно пам'ятаю. Ми ж його чотири рази повторили, тату…

Шмідт завмер. Саша продовжувала говорити, повторюючи придуманий ним план. Не помітила, що ось зараз вперше назвала його татом. А ось він ... Нік був готовий до того, що цього ніколи не станеться. Він любив би доньку все одно, нехай навіть назавжди залишився б для неї дядьком Ніком це аксіома. Він би і Віру кохав, навіть якби вона...

Нік хитнув головою.

Віра часто казала, щоб він вчився приймати хороше. Відкриватись йому.

Сашка вперше його татом назвала! І це ні з чим незрівнянне почуття сповнювало ейфорією, яка навіть трохи проганяла хвилювання перед вечором.

Вечором, коли він хотів зробити Віру своєю дружиною.

Свято вони влаштують потім. Таке, що півміста гулятиме. А сьогоднішній вечір лише для них двох.

Ввімкнувся телефон. Телефонував адвокат. Сьогодні було чергове судове засідання з приводу вже третьої апеляції, поданої у справі Логінова та Барицького. Вони з Зауровим, який нещодавно вийшов із в'язниці і, як і планувалося, зайняв свій трон, часто потішалися над їхніми жалюгідними спробами уникнути неминучого.

- Відхилили, Нікіто Валерійовичу, - коротко сказав адвокат. - Все, вирок буде виконуватися.

Шмідт широко посміхнувся. Що ж, поки що сюрприз йде за планом. Попрощавшись із адвокатом, він набрав Віру.

- Так, Нік? - долинув після першого гудку стривожений голос коханої.

- Відхилили, Вірко! Все, тепер вони вже офіційно на роки у в’язниці.

- Правда? - її голос здригнувся.

- Правда-правда! - підморгнувши Саші, відповів Шмідт. - Ти коли закінчуєш?

- Та в принципі вже ... Нік? Точно?

- Ну, точно, крихітко. Я за Сашею у садочок тоді і святкувати поїдемо до нашого рестику.

- Мені... Мені ж зібратися треба!

- Збирайся та приїжджай. Ми на тебе чекатимемо.

Поклав слухавку. Підхопив Сашу, що засміялася, на руки і відніс у машину. Сам за кермо і помчав у рестик. Згадав, як у перші дні після поранення ледве дихав, а тепер ось про нього тільки шрами нагадували. Вижив, видужав, виграв. Майже все що хотів.

У рестику він Саші замовив десерт, а собі каву. Списався з адвокатом, нагадав, коли той доки та печатку має привезти. Нехай уже втретє, та й байдуже. Він йому платить за терпіння. І не щодня одружується.

От як би Вірка погодилася за нього вийти. А все одно стрьомно… Зовсім так само, як коли її вперше заміж кликав.

- Мама, - сказала Саша і побігла назустріч Вірі, що зайшла до зали.

А Нік залип. Пожирав очима тонку фігурку своєї дівчинки, ніби вперше бачив. Віра локони накрутила, сукню одягла. Начебто закриту, а все одно кожен витончений вигин і округлість підкреслює. На підборах ноги взагалі від вух. Всі мужики на неї в залі витріщалися. По зубах би за таке поїздити, але це вже не про нього. Він легальний, білий та пухнастий. Хороший хлопець.

- Нік…

Він підвівся, коли вона підійшла і міцно обійняв дівчину. Віра зазирнула йому у вічі. Допитливо та стривожено.

- Точно?

- Точно!

Красиві очі сповнилися щасливими сльозами і Шмідт вкотре заприсягся собі, що дівчата його будуть плакати з сьогодні лише від щастя.

Сіли за стіл. Саша, як дзига крутилася, вичікувально дивлячись то на нього, то на неї. Шмідт розумів, що вона відчуває. Сам ледве міг стримуватися, щоб прямо зараз не спитати….

– Ну, за перемогу! - коли піднімав келих із шампанським, його рука здригнулася.

- За яку перемогу, тату?

Вони з Вірою переглянулись. Розпливлися у щасливих посмішках.

- За нашу перемогу, доню!

Келихи з дитячим та дорослим шампанським зі брязкотом доторкнулися. Віра свій лише пригубила.

- Не подобається?

- Та ні, смачно. Я просто… А, нічого, давай потім…

- Ні, давай зараз, - насторожився він.

Віра порилася у сумочці. Витягла звідти конверт і простягла йому. Він покрутив його в руках, відкрив. Там якесь чорно-біле фото незрозуміло чого. І напис у кутку “вісім тижнів”.

- Що це?

- Це наша дитина, Нік…

Дитина…

Ледве не знісши на підлогу вміст столу, Нік згріб свою дівчинку в обійми і накинувся на губи. Лише на секунду, адже вони не самі…