Глава 30

- Мам, а коли ти повернешся?

- За кілька днів, люба. Розберуся зі справами по роботі та одразу назад, обіцяю.

Саша сумно зітхнула. Я вкрай рідко залишала доньку більше ніж на півдня, а тому для неї це було вновинку. І для мене також.

Мене хитало з боку на бік. Я не хотіла залишати її, боялася це робити. Але й інакше вчинити не могла. Не могла не поїхати.

- А з тобою побуде дядько Паша. Покажеш йому рибок у морі і той замок, гаразд?

- Я буду сумувати за тобою. Повертайся скоріше.

- Повернуся, як тільки зможу, обіцяю! - ледь не розплакавшись, сказала я.

- Віра, все ще можна скасувати. Вам не варто летіти. Все під контролем, – казав Павло.

- Я полечу.

І я полетіла. Сиділа в літаку, як на голках. Так і не змогла заснути, хоч летіти було кілька годин. Перевдягнулась у туалеті. Спортивний костюм, кросівки, кепка, сонцезахисні окуляри. Таких жінок сотні на вулицях.

Рідна столиця зустріла ясним днем та життєрадісним сонцем. У таку погоду так важко повірити у щось погане. Вона для хороших новин та хороших подій. Для кохання, щастя, радості.

Дурна ілюзія.

Сіла у звичайнісіньке таксі і відразу в лікарню. Написала Павлу, що прилетіла, спитала, як Саша. Він відповів, що все гаразд і повторив інструкції. Ні з ким не зв'язуватись, нікому не повідомляти про приїзд. Побути в лікарні лише кілька годин і одразу назад до аеропорту.

Раз у раз здавалося, що за мною стежать. У кожній машині, що їде позаду, ввижалася погоня. Що я наробила? Навіщо? Ніку це не потрібно. Ніку я не потрібна. Давно вже не потрібна і ніколи не була. А я ризикую, щоб що? Просто побачити його? Я ж нічим не можу допомогти.

Біля лікарні я побачила знайомі машини із охороною. На мене ніхто уваги не звернув. Навіть не помітили, мабуть. Зайшла до лікарні, піднялася на потрібний поверх і одразу за дверима відділення майже налетіла на Гаріка.

- Віра? Якого біса? - випалив він.

Судячи з усього, Павло йому про мій приїзд не сказав.

- Як Нік?

- Якого біса ти тут робиш, м? Не розумієш, що тебе можуть грохнути, нє? Як, трясця тобі, Пашка це допустив?

- Я поставила питання!

- Ти не офігіла, дівчинко? - він навис наді мною.

- Гарику, що відбувається? - Почула я голос Людмили Михайлівни, матері Ніка.

- Та тут…

Повернувся напівбоком і наші погляди з нею зустрілися. Вона ніколи не любила мене. Вважала мисливицею за грошима і не приховувала цього. Але мені було байдуже. Тоді і зараз. Байдуже.

Вона дуже постаріла за ці роки. Але все одно зберегла і свою бездоганну поставу і гордий поворот голови, і пронизливий, впевнений погляд сірих, як у Ніка, очей.

- Віра? - коли побачила мене її обличчя не прийняло звичного гидливо-зневажливого виразу.

- Здрастуйте…, - треба ж. А я, як і раніше, трохи тушкуюсь перед нею.

- Як ти тут опинилася?

- Приїхала до Нікіти.

- Ось там, - вона вказала на двері до кабінету, - можна взяти халат та бахіли. Одягнешся і я покажу, куди йти.

В інший момент я здивувалася б такій реакції цієї жінки, але зараз було не до цього. Зробивши, як вона сказала, я дала себе провести. До ніг ніби по важкій гирі прикріпили. Я ледве їх пересувала. Йти до палати було страшно. Але я це зробила.

Зайшла.

Який же він блідий, господи. Ні кровинки в застиглому, змарнілому обличчі. Всіяна датчиками грудна клітка повільно й тяжко підводилася і опадала. На ній була широка біла пов'язка. Так близько до серця.

Руки – такі сильні і, водночас ніжні, безпорадно лежали на білому простирадлі. Присівши на край ліжка, я обережно взяла його руку в свої. Медсестра, яка чергувала в палаті, на хвилину покинула нас, але навіть якби вона залишилася, я б не звернула уваги.

- Нік, - покликала одними губами.

Він повільно підняв важкі повіки. Сірі очі плавали і не одразу сфокусувалися на моєму обличчі. А коли це сталося, блідих губ торкнулася слабка посмішка. Рука в моїй ворухнулася і пальці трохи стиснулися. Ледве відчутно. Сильніше він не міг.

- Віра… А класне знеболювання. Якби знав, що так буде, сам би спробував...

- Нік, - слова застрягли у горлі.

Декілька сльозинок зірвалися з вій і закапали на руки.

- Вірка... Я подихаю без тебе, Вірка-а-а. Пробач мені…

Пробачити йому. Я заплющила очі. Пробачити ... Зараз і зрада, і моторошний час після і всі ці роки зникли. Розчинилися в жаху від того, що я можу його втратити остаточно і безповоротно. Що Ніка ніде не буде. Взагалі ніде і в жодному вигляді.

- Я ж тобі тоді збрехав, Вірко. Треба було, щоб усі думали, що ти для мене так… Просто баба, хоч і дружина. І щоб ти подалі трималася. Сама щоб подалі…

Палата закрутилася перед очима. Здавалося, вкотре здавалося, що я лечу в прірву.

– Я з нею не був. Я ні з ким не був після того, як ми стали разом. Ні з ким, Вірко. Я кохав тебе. І кохаю. І нікого не хотів, окрім тебе. Але я не вивіз… Пробач. Батько б вивіз, а я – ні. Я – не він. Я… Я тебе своїми руками цьому покидьку віддав, Віра-а-а-а.

Я розплакалася. Затиснула рота рукою, щоб не завити. Здавалося, я втрачаю розум. Божеволію від болю. Від його болю, від свого. Від скорботи за цими роками. Від почуття провини. Від сорому.

- Я без тебе не вивезу…

- Оце вже, ні, - якось я витерла сльози. Схилилася до нього, обхопила долонями застигле обличчя. - Ти вивезеш. Впораєшся. Як уже впорався. А я буду з тобою, Ніку. Я та Саша. Твоя донька. Я кохаю тебе. Завжди кохала. Не переставала ні на хвилину. Хотіла, намагалася і не могла. Я прошу тебе… Будь ласка, борися. Заради мене, Нік. Заради нас.

Він знову відключився. Схилившись, я притулилася губами до його губ. Вперше за ці роки. І відчула, що ожила від цього дотику. Від відчуття, за яким страждала, сумувала, всупереч тому, що вважала, ніби не маю на це права.

- Я кохаю тебе, Нік, - я поцілувала його кісточки пальців.