Глава 29

Куди б ти не вирушав, ти береш із собою себе. За два тижні, що пройшли з нашого з Сашею від'їзду зі столиці, я повною мірою відчула на власній шкурі правдивість цієї цитати, що здавалася дуже ванільною раніше.

Райське містечко з білим піском, сонячним небом і лагідним теплим морем з різнокольоровими рибками, в якому ми з Сашею опинилися, анітрохи не змінило мого стану. Я як на автоматі смачно їла, багато плавала і об'їздила з донькою всі доступні екскурсії, відзначаючи красу тутешніх місць, розкішний сервіс і ще більш розкішну не дуже спекотну погоду. Розуміла, що це класно. Але відчувала всередині лише страх і тривогу. Вони ніби стали частиною мене. За Сашу, себе, маму… Ніка.

Так, я боялася за нього. Тому що розуміла, вперше повністю розуміла, наскільки високі ставки. Мова вже не про гроші. Мова про життя та смерть. Інакше нас не відправили б за кордон під чужими іменами.

Так, Нік зрадив мене. І шість років минуло. Я мала б усе забути. Він мав би стати мені байдужим. Просто залишитись батьком моєї доньки і все. Так, я мала б на нього злість відчувати за цей суд...

Мала б. Але не відчуваю. За два тижні я це встигла зрозуміти достеменно. Мені й досі боляче від його зради. А я ще й досі… Кохаю його. І мені дуже страшно. Адже є велика різниця, як виявилося, тим часом, щоб втратити його як чоловіка і тим, що його може не стати в принципі. У жодному вигляді. Ніде.

Сама думка про це зводила з глузду.

Ми з ним списувалися лише двічі. Він дізнавався, чи все гаразд у нас, але нічого не розповідав про себе. У пресі не було нічого нового щодо судового процесу. Про обидва судові процеси. Також я знала, що Сергій ніяк не використовував нашу втечу собі на користь. І це лякало ще більше.

Я часто зв'язувалася з мамою. Не казала, що ми поїхали, а вона не питала. Але мені все одно здавалося, що вона знає. І що переживає. Але я й не думала розповідати правду. Навіть дещицю - не думала. Це надто небезпечно, причому для всіх.

- Він тобі все розповів, так? Просто скажи, Вір, - в одну з наших рідкісних розмов по онлайн-зв'язку раптом спитала Олена. - Розповів? Я знаю, що розповів, і тепер ти мене ненавидиш. Але в мене не було вибору, зрозуміло?

Я внутрішньо похолола.

- Чоловіка б виперли з роботи з вовчим квитком. А нам треба на щось жити, дітей годувати. Чай не мільйонери, як ви. А я брехати не вмію. Вони одразу це зрозуміли. І так, я розповіла, що ти не від Логінова залетіла і що з ним не була.

– Кому… Кому ти це розповіла? - видавила я.

– Людям Шмідта. Не знаю чому, але він вирішив ритися в минулому і прислав до мене двох мордоворотів, бандюків своїх! Мені ніколи так страшно не було, зрозуміло?

Навколишня дійсність попливла перед очима. Я перервала з'єднання, відклала телефон. Закрила обличчя руками.

Ще одна зрада…. Як так, га? Невже у принципі у світі не існує вірності? Дружби, кохання… Невже й справді не існує? Всі зраджують один одного. Всі-і-і. Лише причини різні. Невже нікому не можна вірити, ні з ким не можна зближуватись, нікому не можна відкриватися?

- Мамо, що з тобою? Ти плачеш? – Саша підбігла до мене, почала обіймати.

– Не плачу, – я взяла її на руки. - Все добре.

Так. На той момент і справді все ще було добре. Жаль тільки я цього не розуміла. Просто не могла зрозуміти. Нерозумно переживала через зраду Олени, яка, по суті, мало чим нашкодила, крім самого факту. Нік дізнався правду. Це на краще. Правда, вона завжди на краще, якою б вона не була. Мій зв'язок із Сергієм - фатальна помилка, яка мало не коштувала життя моїй доньці. Моя безоглядна і по суті безпідставна довіра до нього, безглузде бажання помститися Ніку за зраду… Навіть добре, що Шмідт тепер знає.

Трошки заспокоївшись, я прийняла це. І почала жити далі. Дбати про доньку, про бізнес настільки, наскільки могла це робити. Звільнила Олену. Тримати поряд з собою таку людину, як би там не було, я більше не хотіла. Читала новини. У них була тиша, і це дратувало. Даремно…

Це було тридцять перше березня. Хоча тут, біля моря, дата та місяць мало що змінювали. Клімат такий, що температура повітря та погода чи не цілий рік однакові. Це в рідній столиці кінець першого місяця весни міг означати, що вона нарешті вступить у свої права.

Сидячи на лоджії, я чекала, поки Саша почистить зуби і гортала новини. Розсіяно гортала до того, як на очі потрапив заголовок.

“Повернення дев'яностих. Бізнесмена Нікіту Шмідта розстріляли у власній машині…”

До слуху долинув чийсь відчайдушний крик.

- Мамо, що трапилося? - забігла на ложію Саша.

Я підняла на неї погляд. І навіть не відразу зуміла розгледіти обличчя дочки в каламутному місиві перед очима.

- Почекай…

Тремтячим пальцем натиснула на посилання. Там коротке повідомлення про те, що вчорашнього вечора невідомий на мотоциклі обстріляв машину Ніка і що про його стан немає інформації.

Декілька фото. Покручений знайомий позашляховик, кров на асфальті, смугаста стрічка, поліцейські.

Про стан немає інформації. Немає інформації. Немає інформації.

- Мам, що трапилося? - злякано.

- На бога, дай мені хвилину, - крикнула я.

Подзвонила Ніку. Гудки. Гудки. Гудки.

- Так, Віро! - Гарік.

- Гаріку, що трапилося? - закричала я. - Що з Ніком, він живий?

- Віра, я вас прошу, зберігайте спокій, - у голосі охоронця лунали панічні нотки. - Я до вас відправив...

- Він живий?

- Так! Послухайте, будь ласка…

Впустивши телефон на підлогу, я закрила обличчя руками. Розплакалася в долоні, а Саша, тихенько підійшовши, почала гладити по волоссю. Саша… Піднявши очі, я натрапила на перелякані і сповнені сліз сірі очі дочки.

- Мила моя, пробач, що накричала, - я судомно обійняла її, - Пробач! Пробач!

У двері постукали, і я застигла. Прибирання сьогодні вже було, а більше приходити нема кому. Що якщо…

Стук повторився.

Я озирнулася. Ми жили на четвертому поверсі. До балкона сусіднього номера не дістатися, навіть якби я ризикнула це зробити. Він надто далеко… Мене охопила паніка.