Глава 28

Психолог, Валерія Олександрівна, виявилася дуже милою та професійною. Саші сподобалося з нею спілкуватися, а сама молода жінка після сесії зробила висновок, що доньці немає необхідності проходити терапію. Це заспокоювало та обнадіювало.

Я зв'язалася з мамою та Оленою. Заспокоїла другу, розповівши, що з Сашею усе гаразд, але, як і просив Гарік, а точніше, Шмідт, не повідомила жодних подробиць. А у першої обережно уточнила, чи не зв'язувався з нею Сергій. Не зв'язувався.

Олені ще доручила скасувати записи до мене на тиждень під приводом того, що хочу побути з донькою і попросила повідомляти мені новини про те, що відбувається в салоні. Трохи попрацювала у кабінеті Ніка.

Залишок дня ми з Сашею багато грали, дивилися мультфільми. Донька виглядала цілком щасливою і від цього ставало на душі трохи легше.

Але, звичайно, тривога про майбутнє не залишала ні на хвилину. Просто, займаючись із донькою, накручувати себе часу не було. Але ось настав пізній вечір і було потрібно  укладати Сашу спати. Дівчинка, втомившись за день, заснула швидко і я залишилася сама в тиші та темряві. Гарік казав, що Шмідт приїде до восьмої, проте було вже пів на десяту, але його ще не було. І я боягузливо раділа цьому. Наче невелика відстрочка розмови, яку все одно доведеться провести, могла чимось допомогти, щось змінити чи вирішити.

Не знаю як, але я якоїсь миті теж заснула, а коли прокинулася, був вже день. Саші поряд не було і серце стиснулося від паніки. Зіскочивши з ліжка, я квапливо загорнулася в халат і вибігла з кімнати. Коли минула коридор, почула голоси. Чоловічий та дитячий.

- Та-а-а-ак, тепер виливай яйце на сковорідку, - повчальним тоном казала Саша. - Обережно, щоби не лопнув жовток. Інакше яєчня буде негарною. От молодець. Тепер посип щіпкою солі і трішечки перчика додай.

- Стільки?

- Так! Молодець, дядько Нік.

- Нормально, так? Можна я тоді ще парочку сам зроблю? А то нас троє...

- Роби, а я подивлюсь.

Вони стояли біля плити на кухні. Саша на невеликому табуреті-драбинці з важливим виглядом спостерігала, як Нік розбиває яйця в сковорідку для яєчні. Він був у білій футболці та сірих треніках, а поверх них – у фартуху.

Я на кухні завжди одягала фартух і у Саші був свій, маленький. Мабуть, це вона його попросила вдягнути.

Сльози, що наповнили очі, зірвалися з вій і я квапливо змахнула їх. Стала на порозі і почала дивитися, як… Як тато та донька готують сніданок. Дивитися і намагатися не розплакатися від цієї картини. Від картини, про яку я не могла мріяти. Точніше не не могла, а забороняла собі. Звинувачувала себе за те, що мозок іноді підкидав яскраві сюжети… Ось Нік бере Сашу на руки у пологовому будинку. Нік, а не Сергій… Ось забирає нас додому. Я тримаю букет квітів, а він – доньку. Ось заколисує її вночі в ліжечку, а ось, тримаючи за ручки вчить ходити.

Заборонені, ганебні мрії. Шмідт не мав права бути їхнім фігурантом. Він мене зрадив, використав і викинув. Він їй не батько. Її батько – Сергій. Яка я невдячна, безсовісна ідіотка, позбавлена гордості, якщо все одно...

- А ось і мама прокинулася, - Нік усміхнувся, але посмішка вийшла пластмасовою.

- Мам, я дядька Ніка вчу яєчню готувати, - сказала Саша, повернувшись до мене. - У нього виходить.

- Правда?

- Так. Не так, як у тебе, звичайно, але нічого… Відразу ні в кого нічого не виходить, ти сама казала. Але ще кілька уроків і буде чудово, якщо він старатиметься.

- Сашунь, ми скоро переїдемо звідси, тож навряд чи ти зможеш і далі вчити дядька Ніка готувати яєчню. Ми тут ненадовго й у гостях, пам'ятаєш, я тобі вчора казала?

- Пам'ятаю…, - донька знітилася.

Не можна, щоб вона звикала, прив'язувалася. Це дитина. Маленька дівчинка. А Шмідт для неї тепер герой-рятівник. Не можна…

- Саша, глянь, готове чи ні? - голос Шмідта трохи хрипів і він кашлянув, щоб прочистити горло.

- Так, викладай у тарілки. Візьми лопатку, обережно підсунь її під яєчню і швиденько переклади.

- Добре…

- Ти трохи кашляєш, так? Горло болить? Якщо так, то треба полоскати.

- Ні, я здоровий, дочко. Це так, дрібниця, - відповів Шмідт, перекладаючи їжу в тарілки. - Віра, тобі лате, як завжди?

Як завжди… Як у нашому домі. Мені його Нік щоранку готував і приносив у ліжко разом із склянкою води.

- Так, - абияк видавила я.

- Сашуль, ти мене вчила яєчню готувати, а я тебе - кавоваркою користуватися. Ходімо, зробимо для мами лате.

- Я вмію! Ой, у тебе тут зовсім інша…

Треба було щось сказати. Відмовитись. А я продовжувала стояти і дивитися на їхню метушню. На те, як Нік показує які кнопки натискати, а Саша уважно слухає і повторює.

- Вір, сідай за стіл, - сказав Шмідт. - Ми самі накриємо, так, Сашуль?

- Так!

І я сіла. Закусила губу, щоб не розплакатися, потерла очі. Наказала собі тримати себе в руках. Нагадала про зраду. Але до неї в комплект тепер йшло те, що Нік врятував мою дочку. Нашу дочку, чорт забирай…

- Спробуй. Сто років її сам не готував. Взагалі не можу згадати, коли, - сказав чоловік, ставлячи переді мною тарілку.

Я почекала, коли вони сядуть. Апетиту не було від слова зовсім, але я змусила себе взяти в руку скибочку хліба і занурити її в яєчний жовток. Саме так я любила їсти яєчню.

- Ну як, мамо?

- Смачно… Дякую! - я не могла дивитись у його обличчя.

Не могла й усе. Здавалося, варто нашим поглядам зустрітись і я розгублю залишки самовладання. Це занадто… Сидіти втрьох за одним столом у кухні та снідати. Як сім'я. Занадто для мене. Дуже боляче.

- Я зараз повернуся, - видавила я і втекла у ванну.

Там умилася кілька разів холодною водою. Щоку зсередини до крові закусила, а все одно розплакалася. Затиснула рота рукою, щоб не схлипувати. Змусила себе дихати. Нагадала, що пережила вже набагато важчі події. Нагадала про Сашу. Про те, що довелося їй пережити. І останнє, що потрібно, це побачити матір, що плаче.