Глава 27

Віра Логінова

- Мамо, а коли ми поїдемо додому? І де тато? - наступного ранку запитала Саша відразу після того, як прокинулася.

Я розуміла, що це питання виникне і готувалася до нього, а все одно воно заскочило мене зненацька. Так, дуже часто буває таке, що доводиться розповідати маленьким дітям про важкі та болючі зміни в житті. Наприклад, коли мама та тато розлучаються. І це завжди сильна травма для дитини, яка потім впливає на все її подальше життя. Завдає болю. А тому завжди намагаєшся цього уникнути. І робиш лише гірше. Люди роками живуть у нещасливих шлюбах, прикриваючись тим, що це “заради дітей”, а діти з року в рік бачать приклад неправильної, нещасливої сім'ї. Скандали бачать, закиди, відчувають холод... У порівнянні з цим щасливі мама та тато, які не живуть разом, але люблять дитину і адекватно взаємодіють між собою все одно набагато кращий варіант, коли стає зрозуміло, що стосунки не врятувати. Ось тільки зробити це складніше, ніж “терпіти заради дітей”.

Як би я хотіла і скільки віддала б, щоб наша з Сергійком ситуація була про щось подібне. Стосунки зійшли нанівець. Він зрадив. Ми перестали розуміти один одного. І таке інше. Шкода, доля нам не дає змоги вибирати собі проблеми.

- Саша, - я сіла на ліжко навпроти неї, - ми з тобою не поїдемо додому.

- Чому?

- Тому що ми більше не житимемо з Сергійком. У нас буде свій дім.

- Це все тому, що виявилось, що він не мій справжній тато? - схлипнула дівчинка, - Він тому кидає нас? Через мене?

- Ну що ти, ні, звісно. Справа не в цьому, дочко. Просто Сергій зробив дуже поганий вчинок, який я не зможу пробачити. Ніколи, розумієш?

- Який?

- Він зрадив мене. Це коли дурять, завдають болю. Роблять дуже погано і боляче.

- Але, може він вибачитися і більше так не буде?

- Не все можна пробачити, моя люба, розумієш? Є речі, які не можна. Взагалі ніколи. Після них люди більше не живуть разом, не розмовляють, не бачаться.

- Він зрадив тобі, так?

- А що ти знаєш про це слово?

- Лізин тато зрадив її мамі. У нього інша тітка і він покинув їх. Вони з мамою переїхали жити до бабусі. І мама плаче щодня та щоночі.

Ліза була однією з дитсадкових подружок Саші. Я знала її батьків, але ми не спілкувалися близько. Ось, отже, як.

- Ні, Саша, у Сергія немає іншої жінки. Але він теж зрадив мене. Лише інакше.

- І я що більше його ніколи не побачу?

- Не знаю, люба, - краще б ніколи.

Краще б а ні я, а ні донька ніколи більше не побачили цієї сволоти. Жаль, я розуміла, що це неможливо. Саша почала плакати, а я – заспокоювати її. І дуже намагатися подолати в собі лють на Сергія за все, що довелося пережити моїй маленькій дівчинці.

І все через ці чортові гроші. Як можна ставити їх понад усе? Понад близьких людей, понад дітей? Як так можна…. Я цього ніколи не зрозумію. Ніколи! Не зрозумію і не прийму.

У двері тихенько постукали. Після мого "так", вони відчинилися і на порозі з'явилася невисока пухка жінка, одягнена у форму хатньої робітниці. Її обличчя здалося невиразно знайомим. Можливо я бачила її у моторошний день, коли чекала новин про доньку. Бачила, але не помічала, як і всі довкола.

- Доброго ранку Віра, Олександра. Мене звуть Алевтіна. Я тут працюю по господарству. З будь-якого питання звертайтеся, будь ласка, до мене. Хочу уточнити, що ви будете на сніданок і коли його подати?

- Добрий ранок! Дуже приємно познайомитися, - я трохи зволікала.

Незручно було давати завдання персоналу Нікіти, але який у мене вихід? Почати господарювати самій? Кудись поїхати, нічого не знаючи про ситуацію?

- Приготуйте нам обом вівсянку з фруктами, мені каву, а дочці трав'яний чай з ромашкою, через півгодини, будь ласка.

- Добре, - усміхнулася жінка. - Ах, так, у гардеробній є деякі речі для вас і для дівчинки. Секція зліва. Поки що найнеобхідніше на сьогодні, сподіваюся, що все підійде. Нікіта Валерійович просив передати, щоби ви склали список того, що потрібно і передали мені.

Я кивнула. Жінка вийшла.

- Доню, ходімо дивитися, що там нам купили? Хочеш?

- Ні…

- Ну, до-обре. Тоді я сама піду, - я сповзла з ліжка і вийшла з кімнати.

Гардеробна розташовувалася навпроти. Було ніяково туди заходити, але що ж зробити... Відчинивши двері, я ввімкнула світло і рушила до потрібної секції. Відсунула двері-купе.

На вішалках акуратно висіли дитячі речі. Спортивні костюми, сукні, светри, футболки, джинси, куртки. Під ними кілька варіантів взуття… “Найнеобхіднішого на сьогодні” могло вистачити на цілий сезон. І було видно, що все вибрано дуже ретельно, зі смаком… Іграшки були для Саші. І різні речі для мене. І коробка з косметичними засобами. Декількома варіантами брендів на вибір. Якось занадто для "найнеобхіднішого".

Я почула знайомі кроки. Саша зайшла до гардеробної і з цікавістю почала все всередині розглядати.

- Дивись, це все для тебе, - сказала я їй, - вибирай, що хочеш одягти?

Вбиратися дочка любила. Це також було в неї від мене.

І ось, трохи пом'явшись, дівчинка почала роздивлятися одяг. Вибрала для себе сукню та колготки. Звичайно, все, що підходить за кольором. Я мимоволі посміхнулася. Моя маленька дівчинка виросте модницею. Може захоче стати стилістом, як я, чи дизайнером… Або взагалі вибере якусь зовсім іншу професію. Хто знає? Головне, що вона виросте...

Завдяки Ніку вона зросте.

Проковтнувши сльози, що підкотили до горла, я прихопила змінний одяг і білизну для себе і разом з донькою попрямувала у ванну кімнату. Там скупала її і переодягла, нашвидкуруч вмилася сама і змінила одяг. Із душем доведеться почекати. Саша в новому будинку, не хочу її навіть ненадовго залишати саму.

- Зараз ми підемо снідати, - говорила я їй, - А потім пограємо у щось. Що ти хочеш?

Дочка сумно знизала плечима. Її радісне натхнення швидко пройшло. Ну, а як інакше?