Глава 26

Кожна хвилина тягнулася вічністю і вічність висмоктувала з мене сили. Їх не залишилося навіть для того, щоб плакати. Не залишилося, щоби думати. Не залишилося ні на що.

Я нерухомо сиділа на дивані в залі величезної, як стадіон, квартири Ніка та сліпо дивилася перед собою. Випите на голодний шлунок спиртне а ні крапельки не допомогло, хоч, з огляду на те, що я майже не п'ю, мало бути інакше. А ще, незважаючи на те, що я майже добу не їла, сама думка про їжу посилювала нудоту.

Якоїсь миті я заснула. Не знаю як. Просто відключилася, відкинувшись на спинку дивана так само, як охоронець, якого я обпоїла. А отямилася від звуку відкриваючихся дверей. Різко підскочила і від цього картинка перед очима на кілька секунд зникла від спалаху запаморочення.

- Ма-а-ам! - від цього голосу я забула про все на світі.

Схопилася на ноги, побігла назустріч до дочки, що бігла до мене. Впала на коліна, відбивши їх, але болю не відчула. Притиснула до себе дівчинку, гарячково цілуючи куди потрапляла.

- Маленька моя ... Ти як, а? Болить щось? - обхопивши руками дитяче личко, спитала я.

- Ні, - вона похитала головою, - але мені було дуже страшно.

І розплакалася.

- Знаю, моя мила, - я взяла її на руки, віднесла на диван і посадила на себе верхи.

- Мене дядько Толя забрав і увіз. І якимсь страшним дядькам віддав. Мені укол зробили, і я заснула. А потім прокинулася у страшній кімнаті. Там так було холодно, ма-а-ам. Я просилася до тебе, а на мене кричали.

Покидьок! А я йому довіряла! Дитину, твою матір, довіряла. Ще переживала, що снодійним обпоїла, боялася нашкодити!

- А потім раптом щось я-а-а-ак бабахнуло. Бум! І дим повалив. Все було в диму. А потім мене дядько Нік на руки взяв, сказав не дивитись і забрав…

Я підняла голову і подивилася на Ніка, що стояв трохи осторонь. Він виглядав стомленим і якимось спустошеним. Вразливим. Висадженим. Ні сліду тієї лякаючої маски, яка застигла на його обличчі у суді.

- Дякую, - прошепотіла одними губами.

Він лише слабо кивнув. І далі просто стояв і дивився на нас.

- Ти мене більше їм не віддаси?

- Ніколи не віддам, люба. Ніколи-ніколи! Ти нікого з них більше не побачиш... Обіцяю тобі.

Дочка міцніше обійняла мене, сховала обличчя на плечі і так сиділа, важко і надсадно дихаючи.

- Віра, вона в порядку на перший погляд, але все одно зараз приїде лікар і огляне про всяк випадок, - сказав Шмідт. - Потім нагодуєш її, спати вкладеш... Скажи, що треба, все зроблять.

Я не могла збагнути, що треба. Не могла зібратися з думками. Все, що могла, це притискати до себе свою дитину, дихати її запахом і подумки дякувати навіть сама не розуміючи кому і якій силі за те, що мені її повернули. За те, що вона жива й в порядку.

Останнє підтвердив лікар, що незабаром приїхав. Порекомендував звернутися до дитячого психолога та приділяти більше уваги. Ну і, звичайно, якнайшвидше вкласти спати. Шмідт постійно стояв за його плечем і уважно слухав.

- Ходімо скупаємось, хочеш? - запитала у Саші, коли лікар пішов.

- Хочу….

Нік провів нас у ванну кімнату і залишив самих. Вона була величезною та з усім необхідним. Від душової кабінки до звичайної ванни та джакузі. Я вибрала звичайну і наповнила її теплою водою. Побачила флакон із піною, понюхала.

- Сашуню, хочеш таку пінку? – дала доньці. - Давай, підставляй під кран.

Бачачи, як дівчинка починає посміхатися спостерігаючи, як гель перетворюється на кольорову шапку піни, мало не розплакалася від полегшення.

- Дядько Нік хороший, - говорила Саша, плескаючись у ванні. - заспокоював мене, обіймав. І врятував, як принцесу. А ще сказав, що завжди буде поряд. І від усього захистить.

Я заплющила очі на секунду. Слова дочки підняли всередині мене хвилю, для якої явно зараз не час. І взагалі не знаю, коли…

Викупавши її, загорнула у великий і м'який білий рушник. Потім посадила на стілець і почала сушити довге волосся. До кінця моєї метушні дочка вже відчайдушно позіхала, а іноді й клювала носом.

Загорнувши її в інший, сухий рушник, винесла з ванної. Побачила, що Нік чекає за дверима, сидить, спершись спиною на стіну.

- Ходімо, кімнату покажу, - сказав мені.

Підвів до однієї з дверей, відчинив. За нею була велика і світла кімната, в центрі якої розташовувалося розстелене ліжко з білою постільною білизною. Я вклала доньку, вкрила ковдрою.

- Не заважатиму, - Шмідт вийшов.

Забравшись до доньки, обійняла її. Дівчинка припала до мене і через кілька хвилин її дихання вирівнялося і стало глибоким. Я обережно гладила її по волоссю, подумки обіцяючи, що більше ніколи і нікому не дозволю…

Сергій... Покидьок!

Як він міг? Це ж дитина. Це його донька. Він її немовлям на руки брав. Колисав на руках, годував із пляшечки. Навіть памперси міняв. І ночами до неї вставав, міняючись зі мною. Ростив. Ходити вчив за ручку.

Як так можна?

Хоча, а чому я дивуюсь? Він зміг зрадити кращого друга, того з ким разом із юності. З ким стільки всього пройдено і хто робив для нього тільки хороше. З бруду в князі вивів фактично, як не крути. Той, хто зміг зрадити одного, зможе й іншого. І заради своєї мети не зупиниться ні перед чим.

Машинально я міцніше пригорнула до себе доньку. Що ж робити, як захистити тебе, моя маленька? Адже я фактично знову лишилася сама.

Те, що Шмідт тебе врятував, нічого не змінює. Він просто людина. Не така наволоч, як Сергій. І все. Але це не може змінити факту, що він злий і на мене. Я не така дурепа, щоб вирішити, що Нік повірив моїм сплутаним зізнанням. Мати в розпачі скаже будь-що і він це розумів.

І ось тепер я в його будинку, у його владі. Ми обидві у його владі.

Нікіта Шмідт

Він тихо сидів у кріслі і дивився на сплячу жінку та дівчинку. Прислухався до тихого дихання. Ловив кожен рух. Дивився і не міг надивитись. Не вірив, що вони тут.