Глава 24

- Як так, скажіть мені? Я вам дитину довірила! Свою дитину! Як ви могли це допустити? - ридаючи кричала я не в змозі опанувати себе.

Наша охорона, вихователі бурмотали якісь незграбні пояснення. Хлопців вирубили дротиками. Камери "дивним" чином вимкнулися. А мою дочку "не можуть знайти".

- Віро, Вірочко! Заспокойся, будь ласка, – казав Сергійко, обіймаючи мене.

- Заспокоїтись? Йдеться про мою дитину, Сергію! Яку ти обіцяв берегти. Людей для цього "дуже надійних" найняв. А в результаті що?

- Іди сюди, - він розкрив обійми.

- Не чіпай мене, - відсахнулася я.

Сповзла по стіні, затулила обличчя руками. Навколо метушилися працівники садочка, наші охоронці. Їхні голоси зливалися в єдиний, нудотний гул.

- Сергію, давай поліцію викличемо.

- Це надто небезпечно, - пошепки, - Вони мало що зможуть вдіяти, а от нашкодити - легко. Заручники, якщо втручати силовиків рідко виживають.

Я відчувала, що вмираю. По справжньому. Такого відчуття ніколи не було за все моє життя. Тому що раніше не траплялося нічого настільки жахливого. Найстрашніше для жінки, для матері це загроза життю її дитини. Це сама можливість того, що її заберуть, що їй зашкодять. А тут не можливість, тут факт, що відбувся.

- Вірочко, випий, - почула я над собою голос Сергія.

Машинально забрала у нього з рук таблетку та пластикову склянку з водою. Проковтнула. Подавилася водою та закашлялася. А потім, коли можливість дихати повернулася, відчула несподівану сильну сонливість.

- Сергію…

- Не хвилюйся, це заспокійливе, - сказав він, підхоплюючи мене. - Тобі треба від…

Кінець фрази потонув у тиші та темряві, в яку я провалилася, як у безодню. А прокинулася чи, точніше, випливла із забуття від головного болю та дикого серцебиття. Мозок одразу атакували моторошні спогади про те, що сталося, і тіло скувало холодом. Я побачила, що лежу на ліжку у нашій із Сергійком квартирі. І хвиля злості, що піднялася всередині, кинула в жар.

Як він міг, чорт забирай, вирубити мене?

Пішов він зі своєю довбаною турботою. Мова про мою дитину. Про мою маленьку дівчинку. Мою! Не його, як не крути. Сергієва дитина - це фірма, яка для нього на першому місці.

Встала з ліжка. Похитнулася від слабкості і схопилася рукою за стінку. Чортові таблетки... Постояла трохи і так само, по стінці рушила у ванну. Умиюся холодною водою, полегшає. Потрібно прийти до тями. Наскільки це можливо.

Від холодної води справді полегшало. У голові трохи прояснилося, трохи спав набряк із заплаканих очей. Кілька разів умившись і змивши з обличчя потік туші від води та сліз, я вийшла з ванної.

Спустилася вниз, до зали. Побачила на дивані Анатолія, охоронця. За моєї появи він підірвався з місця.

- Віра Андріївна, - він ховав погляд, - Сергій Олексійович просив вам передати, щоб ви не хвилювалися та відпочивали. Як тільки будуть новини, я вам повідомлю.

- У сенсі ви мені повідомите? – випалила я. - І з якої радості Сергій спілкується зі мною через вас?

Машинально я полізла рукою в кишеню формених штанів, які так і не переодягла, за смартфоном, але його там не було. Вилаявшись собі під ніс, повернулася щоб піти нагору.

– Якщо ви за телефоном, то він у мене. Це потрібно для вашої безпеки, Віра Андріївна.

- Ви там з глузду з'їхали? - закричала я. - Негайно дайте мені телефон!

- Я не можу цього зробити. Це розпорядження Сергія Олексійовича. Повторюся, він сказав, що все вирішить. І з Олександрою все буде гаразд.

- Негайно. Дайте. Мені. Телефон, - викарбувала я відчуваючи, як мені від злості очі кров'ю заливає.

– Не можу, вибачте, – у голосі охоронця звучали сталеві нотки. Жорсткі такі. - У кухні на вас чекає вечеря. Будь ласка, поїжте.

Фиркнувши, я кинулася до дверей, маючи намір вийти з дому, але Анатолій схопив мене поперек передпліч.

- Віро Андріївно, я не можу дозволити вам вийти з дому! Це для вашої ж безпеки та безпеки Олександри, - говорив він, легко долаючи мій опір, - Будь ласка, не змушуйте знову давати вам заспокійливе…

- Ти відповісиш за це, зрозумів? – кричала я. - Я зроблю так, що тебе Сергійко вижене до чортової матері з вовчим квитком.

Я кричала та кричала. Але охоронцеві і на мої погрози, і на спроби вирватися з його рук було начхати. Він втягнув мене сходами нагору, заштовхав у кімнату.

- Віро Андріївно, не змушуйте замикати вас.

- Та пішов ти! – крикнула я.

Він і пішов. З кімнати. І я почула, як у замку повернувся ключ. Зачинив мене. Вони що там зовсім з глузду з'їхали?

Вчепившись пальцями у волосся, я заметушилась по кімнаті, як дика тварина в клітці. Лють на чоловіка, на охорону, на весь світ, змішувалася з жахом за життя дочки і зводила з розуму.

Хто її викрав? Зрозуміло, хто! Шмідт! Зрозумів, що йому не бачити батьківських прав і вирішив ось так! Мерзотник! Бідолашна моя маленька! Бідолашна моя дівчинка! Вона ж від жаху там божеволіє. Їй лише п'ять років! Усього п'ять!

Впавши на підлогу, я заплакала, завила, як божевільна. Лежала, згорнувшись грудочкою, і вила, судорожно хапаючи ротом повітря.

А якщо він із нею щось зробить? Якщо якось нашкодить? Хто знає, на що здатний цей одурілий від спраги помсти мерзотник? Все через мене! Через Сергія!

Думки мучили, завдавали пекельного болю. Жахливі сценарії один за одним приходили в голову, зводячи з розуму. Але в якийсь момент думка, що спалахнула в голові, висмикнула мене з істерики.

Я мушу потрапити до Ніка. Мушу з ним поговорити. Я на колінах благатиму його не чіпати дочку. Зроблю все, що скаже. Я йому правду розповім. Нехай зі мною робить, що хоче – не важливо. Найголовніше – це Саша. Для мене найголовніше, а для Сергія – ні. Для нього – бізнес, гроші головне. Можливо, ще я. Але не Саша. Він їй не батько. Він не любить її так, як я. Вона йому перешкода, як і сказав.

Сівши і притулившись спиною до ліжка, я витерла сльози. Змусила себе повільно дихати. Не одразу, але це вийшло. Почала гарячково думати, як звідси вибратися. Мене ж стережуть як якусь заручницю.