Глава 22

- Як ти міг сказати таке дитині? - кричала я в серцях.

Раніше ніколи на Сергія голосу не підвищувала. І претензій не висувала, навіть якщо вони були. Ніколи. А ось останнім часом… І якщо до цього моменту я відчувала себе винною за спалахи, то зараз - ні крапельки.

Перед очима стояло заплакане обличчя доньки, те, як вона тікала в свою кімнату, злякавшись наших криків зовсім як я в дитинстві, коли мама з татом сварилися.

- А як ти могла сказати дитині, що я не її батько? - кричав він, дико блискаючи очима.

- Це скрізь! В усіх новинах, у соціальних мережах! Ти обіцяв, що підчистять, але цього не сталося. Сашині дівчата в балетній студії це сказали, а не я! Що мені робити?

- Звичайно ж, підтвердити, що я їй не батько! Привід просто знайшла, так? Зрозуміла, що мене топлять і, якщо від мене може не бути користі, ти вирішила мене зрадити?

Я не повірила своїм вухам. У голові не вкладалося, що Сергій може думати про мене так. І це лише ще сильніше підігріло мою агресію. Переповнило чашу.

- Не суди всіх по собі, зрозумів? Я не зраджувала тебе, я зробила те, що мала, щоб допомогти дочці пережити кошмар, в якому вона опинилася через тебе! Через те, що ти - мерзотник і зрадник! Що дивишся, Сергію? Ти бухий розповів мені, що підставив Шмідта і що з Барицьким злизався... Я все знаю!

Він зблід і якось незграбно хитнувся, відсахнувся на крок. Судомно проковтнув, на вилицях заходили ходуном жовна.

- Ти все не так зрозуміла.

- Та невже? Тобто ти зараз, дивлячись мені у вічі, можеш сказати, що не підставляв Ніка, ага? Що він і справді відмивав гроші для мафії, а ти – білий і пухнастий, нічого про це не знав, перебуваючи його правою рукою! І при цьому - цілком випадково - за допомогою доброго і безкорисливого "друга" Барицького зміг уникнути карної справи та отримати частку в бізнесі, який був під шумок віджатий у Шмідта?

Мене трусило. Озвучувати моторошні припущення, до яких я дійшла за ці два тижні і які заперечувала всіма силами, нагадуючи собі про те, що єдине, про що маю думати - це Саша, ризикувати отримати підтвердження їм було страшно. Адже тоді вже не відхрестишся від усвідомлення, що поряд з тобою весь цей час була жахлива людина. Мерзотник. Зрадник.

Сергій мовчав. Але за виразом його обличчя все було зрозуміло.

- А може ти і мене просто використав? Ну, знаючи що Шмідта так можна додатково зачепити прискакав із лебединою піснею, скористався тим, що я була переляканою молоденькою дурепою…

Справжнісінькою дурепою. Як я могла в це повірити? Так, мені було лише двадцять два роки, я про бізнес і життя знала рівно нічого, була розтоптаною, обдуреною вагітною дівчиною у розпачі. Але все таки…

- Ну ж бо! Відповідай! - закричала я, зриваючи голос.

- Дуже розумна, дивлюся, стала. І чесна… То що ж погодилася тоді, м? Що ж правду не розповіла? Розуміла, що з голим задом залишаєшся і тому вдалася, що повірила мені?

- Ну ти і мерзотник!

– А ти сама хто? Як називається баба, яка лягає під мужика заради його бабла, м? Сказати тобі?

Я заліпила Сергію ляпаса. Не знаю, як так сталося. Але рука моя злетіла і з усієї сили врізалася в його чисто виголену щоку. Долоню обпекло болем, голова  Сергія метнулася вбік. А коли він повернувся до мене, його погляд був таким страшним, що я машинально позадкувала реально злякавшись, що він зараз уб'є мене.

- Я кохав тебе, Віро! - прохрипів він. - На все був заради тебе готовий. Навіть дитину цього покидька прийняв, як свою, хоч і розумів, що це буде для тебе вічним нагадуванням про нього. Який би інший тобі все це…. А ти натомість що?

І, не чекаючи відповіді, вилетів із кухні. Я здригнулася, почувши, як голосно грюкнули вхідні двері. Застигла на кілька секунд, сліпо дивлячись у простір.

Руки тремтіли, як і все тіло. Живіт зводило спазмами, серце билося об груди. У голові цілковитий сумбур. Відчуття, що підлога під ногами хитається. Руйнується. І я ось-ось упаду в прірву.

Єдине, що висмикнуло мене з цього стану – це донька. Моя маленька дівчинка, яка втекла і сховалася десь злякавшись до смерті. Я їй потрібна. Я маю їй допомогти, заспокоїти, захистити. Я ж її мати. А я натомість що?

Підійшла до мийки, відкрила холодну воду і хлюпнула собі в обличчя. Зашипіла від того, що туш потрапила у очі. Промивши їх, видавила на долоні рідке мило і, заплющивши очі, стала змивати з обличчя макіяж. Намилювала-змивала, а потім знову і знову… Промокнула потім обличчя рушником і вийшла з кухні.

- Саша? Дочко, ти де? - покликала, ставши біля сходів, що ведуть нагору.

Відповіді не було і я стала підніматися, вирішивши почати пошуки з дитячої. Постукала у двері. Ми вже почали привчати доньку до того, що не можна заходити до кімнати без стуку, а тому завжди стукали до неї.

- Я заходжу, - сказала, коли відповіді не було.

Відчинила двері. У кімнаті було темно, і я ввімкнула світло. Доньки видно не було. Я зазирнула до шафи під стіл.

Немає.

Потім зайшла до нашої спальні. Там також нікого. Зате двері в гардеробну були прочинені і там горіло світло.

- Доню, ти тут? - спитала тихим голосом, засовуючи голову у двері.

Одразу побачила її. Дівчинка сиділа в шафі з моїм одягом, обхопивши руками коліна і тихенько схлипувала. Побачивши мене, підбігла і обняла за талію, міцно притиснувшись до живота.

- Ось ти де, а я тебе шукаю, - намагаючись не розплакатися, сказала я.

- Мамо, мені так страшно, - заплакала вона.

- Знаю, люба, - я зісковзнула на підлогу і обняла її.

- Тато, що більше нас не любить, так? Це все через мене? - питала донька гірко плачучи.

- Ну що ти? Ні, звичайно. Це не так, - говорила я, гладячи її по заплетеному в дві коси волоссю.

- А чому він тоді так сказав? Що мені не тато?

Я глибоко зітхнула. З донькою на руках всілася зручніше на білий пухнастий килим, яким була застелена гардеробна, притулилася спиною до незайнятої шафами частини стіни.