Глава 21

Віра Логінова

Через тиждень ми отримали результат ДНК-тесту. Позитивний, як і очікувалося. Тому що зв'язків, що є у Сергія, за підсумком все ж таки не вистачило, щоб його підробити. Не те щоб я, з урахуванням обставин, дуже вже вірила у протилежне, хоч він і обіцяв спробувати, але все-таки…

Все-таки тепер зворотний відлік було запущено вже офіційно. На наступному засіданні суду, яке було призначено на дев’ятнадцяте лютого, отриманий результат відіграє свою роль. Одинадцять днів. Саме стільки часу у мене залишалося до того моменту, коли Шмідт може офіційно отримати права на мою дочку. Саме стільки в мене залишалося відносно нормальних днів. Так я гадала. І помилялася.

Тому що вже наступного дня новина про те, що Шмідт справжній батько Саші була скрізь. Неважко здогадатися, з чиєї саме подачі це сталося і з якою метою. Додатково вибити з колії Сергія. І мене.

- Чому я дізнаюся з новин, що цей козел отримав права на мою онучку? - кричала в трубку мама, якій я нічого не розповідала, щоб не хвилювати.

- Я сподівалася, що ми зуміємо це вирішити, мамо. Тому й не хотіла даремно тебе хвилювати, - ухильно й повільно промовила я.

- Хвилювати вона не хотіла! Від матері має секрети! Де це бачено, га?

- Мам, я дуже тебе прошу, не починай хоча б ти, гаразд? Мені справді зараз дуже і дуже важко, - простогнала я.

- Сергій з ним говорив взагалі? Що він планує далі? Буде намагатися відібрати у вас дочку? Навіщо йому це, я не розумію.

Від маминих слів мороз по шкірі. Знаєте, так буває, коли хтось вголос говорить про те, чого ви найбільше у світі боїтеся.

- Я також не знаю. Але він не має законних підстав у тому, щоб намагатися позбавити нас батьківських прав. Це абсурд.

- Де Шмідт, бандюк цей, і де закон, скажи, будь ласка?

- Він не всемогутній, - промовила я, вкотре намагаючись переконати в цьому себе.

- Всемогутній, не всемогутній…

- Мам, ти вибач, мені працювати треба. Я тебе в курсі триматиму, добре?

- Давай я приїду?

- Навіщо? Ну навіщо, мам? Чим ти зможеш допомогти? Дякую тобі за намір, але це не треба.

- Офіційно так із матір'ю, як із чужою людиною. А я тобі казала! Казала, щоби ти не виходила за цього бандюка! А ти що? І ось тепер, будь ласка…

- Все, бувай, мамо, - я закінчила розмову, не чекаючи відповіді.

Сил вислуховувати ось це ось все у мене просто не було. У мене їх у принципі не було і я не знала, на чому і як взагалі тримаюся в цьому жахливому кошмарі, на який перетворилося моє життя за ці чотири місяці. Лише чотири місяці минуло з нашої зі Шмідтом зустрічі! А відчуття, що я на десять років постарішати встигла.

У двері постукали.

- Віра, клієнтка за записом прийшла, - співчутливо дивлячись на мене, сказала Олена.

- Іду…

Робота – це порятунок. Це останній острівець стабільності, останній острівець минулого нормального та щасливого життя, який у мене залишився. І я хапалася за неї, як потопаючий за соломинку.

- Може я чимось тобі допомогти можу? - запитала Олена, коли я в перерві між клієнтами пила каву.

- Дякую тобі… Але чим?

- Не знаю, - вона знизала плечима.

І я не знала. Я в принципі не знала, хто може допомогти мені в цій ситуації і в принципі чи це можливо.

Увечері я повезла Сашу до балетної школи. Сиділа в коридорі, чекала, поки вона займається і читала новини в телефоні, намагаючись не помічати, як усі на мене витріщаються.

- Віра Логінова? - навпроти мене виросла висока дівоча фігура з телефоном з включеною камерою в руках.

- Так…

- Мене звуть Крістіна Демченко, я журналіст, веду свій канал...

Далі я не слухала.

- А що охорона тепер сюди будь-кого пускає? - крикнула я дівчині на ресепшені.

Та вдала, що тільки помітила присутність журналістки і почала квапливо кудись дзвонити.

- …приховали від Нікіти Шмідта факт батьківства? Ви не знали, що від кого ваша дитина тому що зраджували чоловікові з його найкращим другом? - торохтіла тим часом дівчина.

Я додатково набрала Анатолія, який чекав у машині та попросила його зайти та допомогти дівчині знайти вихід із приміщення.

Він з'явився буквально за кілька секунд і делікатно, але наполегливо, випроводив дівчину, яка продовжувала знімати і сипати питаннями.

- І запис, - крикнула я охоронцеві, і він кивнув.

Зробивши глибоке зітхання, я дивилася на дівчину, що нервово тупцювала за стійкою ресепшена.

- Вибачте, - пробелькотіла вона.

- Запросіть мене сюди менеджера, будь ласка, - попросила я.

Цей випадок не перший. До мене в салон вже приходили подібні спраглі до хайпу кадри, але їх відразу виганяла охорона. Мабуть, на період поки галас не вляжеться скрізь з ними буду, а не тільки на вулиці і в салоні.

За кілька хвилин з'явився менеджер. Коротко пояснивши йому, що раз школа не здатна забезпечити безпеку всередині периметра, я змушена забрати з неї дочку, попросила повернути мені передоплату за заняття.

Менеджер зблід, потім почервонів і почав розсипатися у вибаченнях і запевненнях, що такого більше ніколи не повторитися. Я слухала у піввуха, подумки змиряючись з думкою, що доведеться мені доньку і з балетної школи забрати хоча б тимчасово.

У цей момент з роздягальні з'явилася Саша, що плакала, і я забула і про менеджера, і про журналістку…

- Доню, що трапилося?

- Ма-а-ам, мені дівчатка сказали, що тато насправді не мій тато, - розридалася вона. - Як же так?

Я обняла доньку, заплющила очі на кілька секунд, дуже намагаючись не зірватися.

- Віро Андріївно, - долетів до мене голос її тренера, яка поспішила за донькою, - вийшло невелике непорозуміння…

- Непорозуміння? - взявши дочку на руки, я встала, - Якого біса ви не стежите за тим, щоб діти на ваших заняттях займалися балетом, а не булінгом? Я вам гроші за що плачу?

- Не кричіть, будь ласка, - зарозуміло підняла підборіддя жінка, - ми, знаєте, не можемо заборонити дітям говорити…