Глава 18

- Судове засідання призначене за тиждень, - простогнала я, впустивши голову на руки. У лівій була затиснута надіслана сьогодні вранці повістка до суду. Шмідт це зробив, так. Подав позов про визнання батьківства. Через тиждень після звісток про недружнє поглинання холдингу її доставили до нас додому.

- Господи, скільки ж на вас звалилося, - вигукнула Олена. – Спочатку фірма, а тепер і це…

- Він спеціально так зробив, - констатувала я, випроставшись. - Щоб максимально розкачати нас, перевантажити…

Олена хитнула головою. Вранці у понеділок ми сиділи у моєму кабінеті у салоні. На столі стояли дві чашки з латте та тарілочки з десертами, принесені подругою, щоб мене підбадьорити.

- Вір ..., - ховаючи очі почала подруга після паузи, - Можливо тобі варто правду сказати? Ну, Шмідту? Так мовляв і так, хотіла помститися тобі і тому вийшла за Логінова і записала на нього твою дитину.

- По-перше, все було не так, а по-друге… Олено, невже я схожа на людину, яка так вчинить із Сергієм після всього того, що він для мене зробив? Це зрада! Справжнісінька…

- Це не зрада, Віро, а спроба зробити так, щоб Шмідт не відібрав твою дитину. Домовитись із ним. Тому що воювати, вибач, вам виходить нема чим. Шмідт за крок від того, щоб віджати холдинг. І коли він це зробить, ви залишитеся без копійки. А після цього йому не важко відбашляти суддям, щоб вони прийняли рішення на його користь.

Я заплющила очі. Олена говорила те, про що думала я. Не в плані необхідності  говорити зі Шмідтом, але щодо того, як він реалізує свою помсту. Як забере у нас усе. І ні, я не хвилювалася про гроші. Не хвилювалася про те, що якщо Шмідт переможе, то я цілком вірогідно можу залишитися без копійки в кишені, адже йому в такому разі нічого не коштуватиме знову провернути щось із моїм салоном. Але подихала від жаху, що він може забрати мою дочку.

- Він не повірить, Олено. Та й навіть в іншому випадку... Я не зраджу Сергію!

- Та чому ти вирішила, що сказати правду – це зрада? Ти ж не йти від нього збираєшся, а просто спробувати домовитися.

- Господи, Олено, як же ти не розумієш? Сергій взяв мене за дружину, удочерив мою дочку, знаючи що я не люблю його і, можливо, ніколи не полюблю. Але все одно стільки зробив для нас стільки дав… А тепер ти пропонуєш щоб я…

- Я нічого не пропоную, Вір. Роби, як знаєш. Але хоча б припини жити в ілюзії того, що Сергій твій “розбереться”. Тому що реальність поки показує, що дуже навряд чи.

На жаль, Олена мала рацію. Сергій ночував в офісі, у їхньому з Барицьким розпорядженні були найкращі адвокати і шалена кількість зв'язків проте іншого виходу, крім судового розгляду, не було. А суди можуть тривати роками. Чи варто говорити, чого буде коштувати такий простій для бізнесу навіть якщо вдасться виграти суд?

Паралельно було найнято адвоката у справі про Сашу. Борис Олексійович, так його звали, спеціалізувався на сімейному праві і був одним із найкращих у своїй справі. Але навіть він одразу сказав, що ніяк не зможе перешкодити проведенню ДНК-тесту. Позитивний результат якого стане зеленим світлом та залізним аргументом у суді. Ні, звичайно ж, є безліч варіантів того, як не дати Шмідту отримати батьківські права на Сашу і він використовує кожен з них і загалом про те, щоб відібрати її у мене не йдеться тому що для цього немає підстав. Законних підстав немає. Щодо іншого…

- Мам, чому ви з татом сумні? Ви що більше не любите один одного? - запитала якось Саша, коли я забирала її з балету.

Була б моя воля, я припинила б і ці заняття, але донька і так все ще сумувала через те, що більше не ходила в садочок, а від того рідше бачилася з подружками. Позбавляти її ще одного улюбленого заняття я не наважилася. Але на заняття возила її сама разом із охороною та чекала, поки вона займається біля студії.

- Ні, що ти, звісно, ні. Ми з татом дуже любимо один одного і дуже любимо тебе. Просто в нього зараз проблеми на роботі, тому він сумний, і я теж. Але все буде гаразд, обіцяю тобі.

Я дуже намагалася говорити впевнено і донька начебто повірила і заспокоїлася. Шкода, саму себе переконати в цьому не було так само легко, як її. Ще шкода, що навіть якби це було інакше, нічого б не змінилося.

Вдома я взялася за приготування вечері. Наша хатня робітниця Ірина Львівна взяла місяць відпустки, щоб поїхати за кордон до дочки, яка з дня на день має народити, а впускати в будинок нову людину зараз було не найкращою ідеєю. До того ж додаткове навантаження було мені тільки на радість. Воно хоч трохи відволікало від думок та тривог.

Але вечеря була вже готова, а Сергія не було, хоч він сьогодні обіцяв приїхати як завжди і вихідні провести з нами. А коли обіцяв, то завжди виконував і тому в серце холодною змією заповзла тривога. Раптом щось трапилося.

Набрала номер. Перший гудок, другий…. П'ятий. Зазвичай він завжди слухавку брав. Навіть у ці кошмарні півтора тижні – завжди.

Передзвонила. А потім ще раз і ще. Поки слухала довгі гудки, підсвідомість одну за одною малювала страшні картинки. Замах… Вбивство… Розбірки…

Коли дзвонила вчетверте, слухавку взяли.

- Та-а-ак!

- Сергію? Дякувати богові! – видихнула я. - З тобою все гаразд?

- Зі мною? - п'яно відгукнулася слухавка, - Зі мною чудово все, Віруню!

- Ти п'яний?

- Як скельце…

- Гаразд... Скажи мені, де ти, я водія за тобою пошлю.

- А чого? Скучила, так? Не бреши-и-и-и мені! Ні чорта ти не скучила. Не потрібний я тобі. Ти його, покидька цього кохала і кохаєш…

- Так, Сергію! Не кажи дурниць! Просто скажи мені, де ти! Будь ласка!

- І ти приїдеш?

- Приїду, - випалила я.

На щастя, він назвав адресу.

Сунувши вже остиглий стейк з овочами в холодильник, я швидко перевдяглася. Набрала Дмитра, одного із охоронців, що супроводжували мене.

- Дмитре, у мене прохання. Чи можете ви за Сашею приглянути? Мені від'їхати треба.