Глава 17

Друга половина грудня пролетіла зі швидкістю світла. У роботі, різних святково-ділових заходах, які ми з Сергієм справно відвідували задля підтримки наявних взаємин із потрібними людьми та набуття нових. Вся ця метушня і максимальна щоденна зайнятість просто не залишали часу і сил на тривожне очікування подальших кроків від Шмідта, а він сам ніяк не давав про себе знати.

На Новий рік ми втрьох полетіли до моря. Хоча Сергій майже щороку влаштовував нам на ці дати канікули в теплих краях, я все одно ще не звикла до того, що бачу під бій курантів пальми та пісок, а не сніг, і що феєрверки ми дивимося у сукнях та футболках із шортами, а не в пуховиках та шапках.

Ми купалися так багато, що іноді здавалося, ніби виходимо з моря тільки для того, щоб поїсти і поспати і навіть після душу шкіра залишалася солоною на смак. Я шалено любила плавати і пірнати. Дивитися крізь маску на чарівний, підводний світ з різнокольоровими рибками, що весело граються навколо коралів. Саша навчилася плавати навіть раніше, ніж ходити, і так само полюбила це, як і я. Сергій більшу частину часу поки ми пустували в морі проводив з ноутбуком в руках, продовжуючи вирішувати робочі питання. Ні, звичайно ж, він не був з тих чоловіків, які вважали, що виконали свою функцію просто оплативши відпочинок і сидячи з сім'єю на сніданках-вечерях, а решту часу приділяли роботі. Більшу частину дня він із щирою радістю поділяв веселому та різноманітному “відпускному дозвіллю”. Ми, здається, облазили всі околиці готелю, побували на всіх можливих екскурсіях – ближніх та далеких, і плавали на яхті скрізь, де тільки можна, набираючись яскравими враженнями, яких вистачить до наступної відпустки. А повертаючись у номер одразу вирубалися, ледь торкнувшись головою до подушки.

І ось сонну тишу однієї з таких ночей розірвав телефонний дзвінок.

- Вибач, це для особливих випадків, - сказав Сергій і, одягнувши шорти, пішов говорити на балкон.

Для особливих випадків. Притиснувши долоню до серця, що сильно билося через різке пробудження, я сіла в ліжку і прислухалася. Під ложечкою тривожно засмоктало від недоброго передчуття.

- Та як? Твою ж матір! - далі пішов довгий потік лайки. - Гаразд! Так усе. Я повертаюся!

Перервавши з'єднання, Сергій ще раз вилаявся крізь зуби. Сперся долонями об огорожу балкона, звісив голову. Я сповзла з ліжка і, загорнувшись у простирадло, вийшла до нього.

- Сергію, що трапилося? - спитала напівголосно, поклавши долоню йому на плече.

- Та…

Повернувся до мене, розкрив обійми. Притискаючись до його грудей я відчувала, як тремтять від напруги м'язи, чула, як він зі свистом дихає.

- Коротше, Віро... Холдинг зазнав рейдерського захоплення, - сказав чоловік після паузи. - Збирай речі давай, а я дізнаюся про найближчий рейс. Ми терміново повертаємось.

І, прибравши руки, Сергій почав знову комусь дзвонити.

Я завмерла. Ніч спекотна, а мені так холодно, ніби я в одному простирадлі на мороз вийшла. Рейдерське захоплення холдингу! Холдингу Барицького! Це в кого може вистачити сил, щоб не просто замахнутися на таке, а здійснити?

Зрозуміло, у кого…

- Вір, не стій! Давай, збирайся, - голос чоловіка увірвався у вир думок, що закрутився у мене в голові.

Я заскочила назад у номер. Стильний, дорогий, просторий. Він про приємний відпочинок у гарному теплому екзотичному місці. Про задоволення, спокій та радість. Про свято, доступне дуже успішним людям, у житті яких все добре. У житті яких не відбувається нічого поганого…

Сказане Сергієм здавалося якимось нереальним. Як сон. Ось зараз я прокинуся і за намитим панорамним вікном займатиметься світанок. Швиденько одягнувшись, ми розбудимо Сашу і підемо разом купатися… І все знову буде добре. Але, на жаль, це неможливо.

Нашвидкуруч одягнувшись, почала збирати речі. Хаотично, не знаючи, за що хапатися.

- Мамо, а що ти робиш? - стривожено запитала Саша, заходячи в нашу спальню.

Мала спала в окремій кімнаті, але, мабуть, її розбудила моя метушня.

- Доню, я збираю речі, - перервавши своє заняття, я підійшла до неї і присіла навпочіпки, щоб наші обличчя були на одному рівні, - У тата виникли проблеми на роботі і нам доведеться повернутися додому раніше.

- Не хочу-у-у додому, - розплакалася дівчинка. - Не хочу-у-у-у! Я до рибок хочу!

- Знаю, люба. Я теж хочу до них. Але нам треба додому, розумієш? Тато розбереться з проблемами і потім ми знову…

- Олександро, істерику припинила! - окрик Сергія змусив підскочити нас обох. - А ти, Віро, зав'язуй сюсюкати з нею. Розпестила дитину...

Я випросталась.

- Ніколи не смій кричати на мою дочку, зрозумів?! - якимось чужим, незнайомим голосом прошипіла я.

- На твою, так?! Зрозумів! - виплюнув він і, накинувши на плечі сорочку, вискочив з номера.

Я затулила обличчя руками. Вони тремтіли, як і все тіло. Дихання перехопило, у голові нудотна каша. Саша розплакалася сильніше і це висмикнуло мене зі ступору.

- Ну все, все, моя люба. Іди до мами, - я обійняла її. - Ми ще повернемось до рибок, обіцяю тобі.

- Тато такий страшний був! - прохникала дочка.

- Тато просто засмучений. Він не на тебе сердиться і не на мене. Просто в нього проблеми, ось і нервує, - гладячи її по волоссю, воркувала я. – Він дуже любить нас.

Саша продовжувала плакати, обійнявши мене за шию. Слово честі, я була готова вбити Сергія за те, що він налякав її. Звичайно, ми сварилися і раніше, але до цього моменту він жодного разу не дозволяв собі кричати на мене, а тим більше на дитину.

- Люба, мені потрібна твоя допомога з речами. Збери, будь ласка, свою валізку, як я тобі показувала, добре?

Схлипнувши, дочка закивала.

- Давай, витирай сльози. І на доріжки подмухаємо, щоб висохли, - говорила я, стираючи кінчиками пальців сльозинки зі щік доньки і дмухаючи на залишені ними доріжки. Така була у нас гра, коли вона плакала.

- Ну от і все. А тепер давай, збирай речі.