Глава 16

Нікіта Шмідт

Кісточки пальців все ще трохи ломило, хоч з того часу, як він поїздив по зубах покидьку-Логінову минув тиждень. Старіє, чи просто не бився давно і відвик? Але, як би там не було, це був приємний біль. Адже він нагадував, що він зробив те, що стільки років хотів. А саме врізав найкращому другові-зраднику. Звичайно ж, це дрібно, таки не пацани вже якісь, а мужики дорослі та ставки інші. Але все таки…

Своєю чергою йшла “розробка” Барицького. Один великий тендер у нього вже благополучно відвели, тепер підходила жирна земельна ділянка, яка має бути днями пущена з молотка і на яку той хотів накласти лапи. Козирне місце, дороге. Втратити його буде неприємно, це м'яко кажучи.

Набагато неприємніші наслідки. Потрібні люди вже почали розуміти, що Барицький хватку втрачає. А репутація – це все. І втратити її легше, ніж відновити, що Шмідт знав з власного досвіду.

- Шмідт, до мене чутки дійшли, що ти вуличні розбірки влаштовуєш, - трохи примруживши свої чорні, як вугілля, очі, промовив Аліхан Зауров.

Це був худорлявий, середнього зросту чоловік п'ятдесяти років, повністю лисий і з густою майже сивою бородою. Праву щоку перетинав довгий шрам - пам'ять про молодість, яка припала на дев'яності роки і яку він провів, відвойовуючи тепле місце під сонцем. Відвоював дуже успішно. І навіть утримав довгі роки. Але потім довелося йому співпрацювати з Барицьким, внаслідок чого останній опинився на коні, а Зауров – на нарах. Ось уже десять років він чалився, поки Барицький жирував. Шість із них - разом зі Шмідтом.

Чи варто говорити на ґрунті чого вони подружилися? Ворог мого ворога…

- Не добре, брате. Часи мордобою минули, канули в лєту, не в масть таке. Наразі інші методи.

- І я їх використовую, Аліхане, - дуже намагаючись не заводитись, відповів Нікіта.

Заводитись не можна. Він Аліхану багатьом завдячує. Зокрема тим, як швидко повернувся на свій рівень після відсидки та якими зв'язками обріс. Вони тепер в одному човні. У них є договірняк. Нік стає одним із тих, хто допомагає Аліхану втопити Барицького і всю його зграю, включаючи Логінова, а потім спокійненько собі живе, бізнес будує і таке інше. А Зауров виходить - кілька місяців йому ще сидіти залишилося - і займає належне собі місце у тіньовій владі міста, до якої Шмідт відношення не матиме, як того й хотів.

- Через дівчисько все, так? Старе кохання не іржавіє, - посміхнувся Аліхан.

Сидів, розвалившись на казенному стільці кімнати для побачень, як король на троні, і мовчки спостерігав, як Шмідтові очі наливаються кров'ю, але він стримується і не відповідає.

- Він зрадила тебе. Але з бабами воювати не за поняттями, Шмідт, і ти це знаєш. Лошка її попустиш і якраз...

- У неї дитина моя, - рикнув Шмідт. Приховувати нема сенсу. У Заурова скрізь свої люди – дізнається. А як подумає, що він приховує щось, постраждає довіра.

- О, справи. Як дізнався?

- Та фотки свої дивився у матері. Натрапив на одну і там із дівчинкою одне обличчя.

- Ну, брате... Діти всі схожі.

– Я теж так думав. Але зробив тест ДНК. Дев'яносто дев'ять та дев'ять, що Саша моя дочка.

- Ух ти… Приховала, значить. З помсти за ту твою підставу зі зрадою і приховала, - Зауров ляснув кулаком об долоню. - Ні ну можна зрозуміти жінку...

- Та просто не знала, чия дитина, - відчуваючи, як горло знайомо наче металевим обручем із шипами стискає, прохрипів Шмідт. - З нами обома…

Зауров помовчав хвилину. Губи пожував, подумав.

- А, знаєш, що, Шмідт... Ні, це так чисте припущення моє. Я багато на своєму віку побачив, чи знаєш…

- Ну що, кажи! - рикнув Шмідт, весь підібравшись, як перед бійкою.

Було відчуття як перед ударом. Що боляче буде, капець.

- Ти розповідав, що Вірка дівчинка-приспівочка була, до рота тобі зазирала. І що Логінов – найкращий друг – мовчки на неї облизувався. А вона ні сном, ні духом, і за тобою хвостом. І як про зраду дізналася, то начебто зіграла добре ображену невинність. Якщо при цьому з Логіновим каламутила, то чому тобі це в обличчя не кинути? Баби вони мстиві, коли скривджені стерви.

- Ти це до чого?

- А до того, брате, що раптом зради з її боку ніякої не було? Раптом Логінов скористався ситуацією, щоб її отримати і тебе остаточно добити? Ти ж її вигнав без гроша в кишені, так? І за термінами саме час зрозуміти, що вагітна. А тут Логінов такий у білому пальті і на білому коні прискакав. А вона мала, вбита горем і вагітна.

- І заміж тому одразу вискочила, ага?

- Я нічого не стверджую, Шмідт. Так, покопати пропоную трошки. Ну, щоби точно знати. А то бачиш як вийшло... Дівчинка твоєю виявилася донькою. Раптом ти ще чогось не знаєш? Але, справа твоя, звісно. Гаразд, давай по наших справах.

І Шмідт почав як на автопілоті звітувати що та як. Хороших новин багато приніс, по Заурову видно, що задоволений почутим. Та й сам Шмідт знав, що справи непогано йдуть у них.

Потішитись би, але він більше не міг. Слова Заурова крутились у голосі. Спалахи надії та розпачу мучили закуті в броню ошметки серця.

Що, якщо він не помилявся щодо Віри? Що, якщо вона і справді його кохала і була йому вірна. А з Логіновим зійшлася з помсти за його уявну “зраду”, наприклад? Або ж версія Заурова…

Дізнається, вб'є нафіг Логінова. Хай сяде, хай! Начхати! На цей раз хоч за справу буде.

За наступну добу Шмідт трохи вгамувався. З емоціями впорався, план розробив, що далі робитиме. Він у зраді Вірку запідозрив лише через весілля це та вагітність по суті. Але виявилося, що його дочка. Щодо весілля… Якщо Зауров правий, то…

А якщо ні? Якщо його мозок просто зачепився за соломинку. Точніше не мозок, а довбане серце, що довбає зараз броню зі злості, спраги помсти та цинізму, в яку він його закував шість років тому? Соломинку, підкинуту Зауровим, чортзна з якою метою. Так, він і йому не довіряв. Шмідт взагалі більше нікому не довіряв. Навіть самому собі.