Глава 15

Наші дні

– Тато захищав маму від хуліганів, люба. Зовсім як той принц із казки, яку ми з тобою вчора читали, - говорила я, заплітаючи доньці косу на ніч.

Перед тим, як настав час забирати Сашу з садочка, ми, звичайно, встигли заїхати додому, де я “полікувала” Сергія, але це мало що змінило. Синці та садна особливо не приховаєш.

- То значить тато у нас герой? - дочка підняла голову, заглядаючи своїми сірими очима в мої.

Тато у нас мерзотник. І злочинець. І зрадник. А справжній тато так, герой.

- Так, Саша. Наш тато – герой, – промовила я, закріплюючи товсту довгу косу резинкою для волосся. — Але ти пам'ятаєш, що битися можна тільки в крайньому випадку. Коли вже не виходить поговорити! І завжди треба намагатись цього уникнути.

- Так, мамо.

- Ось і добре. А тепер давай, лягай у ліжечко. Тобі яку казку почитати?

Взявши з полиці вибрану донькою книжку, я сіла на ліжечко біля неї і почала читати. Незабаром дівчинка заснула. Набігалася за день, вимоталася. Сьогодні був один із тих рідкісних днів, коли я шкодувала, що вдалося так швидко її вкласти. Адже це означало, що доведеться розпочати розмову, яку ми з Сергієм вирішили відкласти до вечора. Потрібно буде вирішувати, що робити, а я…

А мені так хотілося просто взяти і по-дитячому кудись сховатись. Втекти. Бо я не знала, що робити. І не була впевнена, що знає Сергій. Нік захотів відібрати в мене дочку! Чи зможе він це зробити? Адже я нічого не знаю про такі тонкощі. Думала, ніколи не знадобиться і ось...

Як, чорт забирай, він зумів зробити цей безглуздий ДНК-тест? Для нього ж біоматеріал потрібний… Як він у принципі здогадався?

Так, звичайно, донька схожа на нього. Але й на мене також. І ніяка вони не одне обличчя, як говорила Олена.

Варто було мені дозволити собі замислитися над ситуацією, як я відчула, як від страху все всередині покривається колючим льодом, а тіло пробирає тремтіння. А разом із страхом прийшла і злість. Якби Сергій не вигадав цю безглузду ідею з весіллям, то можливо…

Спробувавши глибоко вдихнути, я поставила книжку назад на полицю, вимкнула світло і вийшла з дитячої.

Внизу в залі горіло тьмяне світло. Наблизившись до сходів, я побачила, що Сергійко сидить на дивані, згорбившись і в руках у нього келих з бурштиновим напоєм.

- Віра…

- Бухати зараз безумовно найкращий вихід, - сказала я, спускаючись униз. - Це допоможе все вирішити!

Хмикнувши, Сергій відставив келих на журнальний столик.

- Віра, нічого він не зробить.

- Аха, так. Ти й раніше казав те саме, - випалила я, схрестивши руки на грудях.

- І мав рацію. Твій салон знову працює, якщо я не помиляюсь.

- Так, працює, бо законних причин для його закриття не було, Сергію! А щодо Саші все інакше. Нік – її батько…

- Дякую, що нагадала про це, кохана. Але, запевняю, потреби не було! - здійнявся він. - Тому що я ніколи про це не забував. Про це і про те, що ти всі ці роки продовжувала кохати цього виродка! Що б я не робив, як би ноги тобі не цілував – продовжувала. Так і не забула його. А як інакше, якщо перед очима щодня його дитина!

Було відчуття, що мене вдарили. Причому так сильно, що це мало б збити з ніг, але я чомусь залишилася стояти. Стояти й на всі очі дивитися в перекошене від злості обличчя чоловіка, що кинув у мене ці жахливі слова, що вдарив ними.

Втім, люта гримаса дуже швидко пішла з його обличчя. Пішла, змінившись розгубленою, вбитою, винною.

- Віра…

- Це ти мене втягнув у цю брехню, Сергію! Я тебе не просила зі мною одружуватися, не просила визнавати Сашу своєю. І допомагати мені теж – не просила. Ти сам цього захотів. А я казала, що будуть наслідки. Ти не слухав та не чув. Ти переконав мене погодитись.

- Пробач мені, - він схопив мене за руки і заходився цілувати їх, - Пробач! Пробач! Я сам не розумію, що несу! Просто одна тільки думка, що я можу тебе втратити зводить з розуму, Віро-о-о-о-о!

Обійняв мене, буквально стиснув тремтячими руками, вдавив у свої тверді груди, що рвалися, так, що перехопило подих.

Потім почав цілувати. Зминаючи губи, боляче дряпаючи шкіру щетиною, що злегка відросла до вечора. На руки взяв і відніс нагору до спальні.

Я не чинила опір. Розуміла, що йому це потрібно. Відчужено, ніби збоку спостерігала за нашою метушнею в ліжку. Він стримувався, не робив мені боляче. Я відповідала механічно тому, що розуміла, що повинна.

- Вір, все буде нормально, я обіцяю. Сашу він не отримає. Я йому не дозволю. У мене зв'язки скрізь де можна, - говорив він, обіймаючи мене, коли все закінчилося. - Тільки вір мені, будь ласка. Я дуже тебе люблю. Люблю вас.

Я слухала цей гарячий шепіт, який пахнув спиртним. Цілком тверезі, незважаючи на ситуацію, аргументи слухала. Що жоден суд не відніме у мене дитину тому що на це немає жодних підстав, що Шмідт - колишній зек, а у нас із Сергієм бездоганна репутація. Що він має зв'язки.

Це заспокоїло, так. Тому що Сергій мав рацію, як і завжди.

І в той же час усередині зародилося моторошне почуття страху, пояснити природу якого поки що я не могла. Не мала сил зазирнути вглиб себе і усвідомити безліч питань. Що вже й казати про те, щоб відповісти на них.

Вранці мене розбудив аромат кави та бельгійських вафель із кленовим сиропом. Розплющивши очі я побачила на тумбочці тацю-столик, на якій красувалися дві чашки лате, тарілочки з вафлями і невелика вазочка з мініатюрним витонченим букетом квітів.

Обличчя Сергія, який сидів на краю ліжка, було винним і розбитим. Набряки та садна лише ще сильніше це підкреслювали. Усередині подряпало звичне почуття сорому перед чоловіком.

- Вірочко, вибач мене за вчорашнє, - сказав він, ніжно стискаючи мою руку, - Я не думаю того, що наговорив. Це так, зі зла. Зірвався. Вибач, гаразд?

Мені багато хотілося відповісти. Сказати, що не люблю Ніка, що люблю його, Сергія. Яка вдячна за все, що він зробив і робить для мене та Саші сказати. Що вважаю її його дочкою і що вона завжди так вважатиме, щоб не сталося. Але чомусь я відчувала, що він побачить фальш. А ще… Я не могла. Не знаю чому.