Глава 12

Наші дні

Зрозумівши, що почався цикл, я щосили гнала від себе полегшення. Господи, ну чому так, га? Чому я не можу змусити себе відчувати... Чому знову з'явився Шмідт?

Маячить на горизонті. Не в безпосередній близькості, так в медіа, де на повний хід йде очищення його репутації. Раз у раз я натикалася на статті про благодійні внески від його імені, наприклад, або відверті інтерв'ю про зроблені висновки з помилок минулого.

Я не дитина. Я знаю, як будується великий бізнес, на яких умовах. Не ношу білого пальта, але у всього має бути межа.

У Шмідта її ніколи не було. І з урахуванням його погроз це лякало навіть попри впевненість у тому, що Сергій захистить мене та Сашеньку.

У листопаді до нас у гості приїхала мама. Побути з онукою, погуляти по столиці, а ще я хотіла щоб вона чекап по здоров'ю зробила. Мама ні на що не скаржилася, але я вважала це обов'язковим, а тому наполягала на регулярних обстеженнях.

- Доню, у вас точно все гаразд? - запитала вона. - Ти якась сама не своя.

- Все гаразд, мам. Ми просто з Сергійком… Плануємо дитину і цього місяця не вийшло.

- Скільки вже намагаєтесь?

- Та тільки один місяць...

- Ну і не переймайся, - відмахнулася мама. - Півроку почекай і ось якщо не вийде, тоді вже на сполох треба бити. Перевірятися там, по лікарях ходити і так далі.

- Так, ми були вже у лікарів. Обидва здорові.

- Тим більше, тоді. Просто терпіння наберися і все буде. Я така рада, що ви зважилися Сашеньці братика чи сестричку народити. Давно час було. Діти – це щастя. Вони сім'ю зміцнюють. Я ось думаю, якби за другим пішли, то може б батько твій і не почав пити... Ой, ну гаразд. Все! Я дуже рада за вас.

Я вимучено посміхнулася. Не хотіла брехати мамі. Але й правду сказати не могла. Давно не могла. Вона щаслива за нас із Сергійком. Сергій щасливий за нас із ним. Моя донечка щаслива. Це найголовніше.

Зібралася на роботу. Саша пару днів пропустить садок і побуде з бабусею, а тому мені не потрібно її завозити та забирати, а значить звільнилося трохи додаткового часу. З урахуванням кількості роботи, що впала на мене, це дуже і дуже до речі.

З самого ранку в салоні майстер-клас та зйомка контенту для соціальних мереж та реклами, а тому кілька годин пролетіли просто як одна мить. Я дуже втомилася, але була задоволена результатом.

 - Вибачте, але ми сьогодні не працюємо, - почула я як каже комусь Олена.

Закотила очі. Ну як так виходить, що люди не помічають табличку “зачинено” на дверях?

- А ми не стригтися, дівчино, - голос, яким була надана відповідь, мені дуже не сподобався. Нахабний, глузливий, самовпевнений.

Відставивши чашку щойно приготовленого лате на стіл, я вийшла з кухні до зали. Там побачила перелякану Олену, напруженого охоронця, приставленого Сергієм та двох візитерів, які якраз показували обом посвідчення.

- Добридень!

- Добрий. Головна тут? - підморгнув один із них.

Трохи вище середнього, з животом, що вивалювався з-під пояса брюк, і неприємним круглим обличчям з маленькими очима, він дивився на мене як на якусь комашку.

- Віра Логінова, власниця цього салону, а ви...

- А ми - інспекція з пожежної безпеки, - ступивши до мене, махнув перед обличчям ксивою.

А потім вони взялися до театральної постановки під назвою “перевірка”. Я стиснула зуби. Все в мене нормально щодо пожежної безпеки. Сергій кращих фахівців найняв. Не тому, що такий правильний, а тому що мені тут працювати. А моя безпека для нього понад усе.

Все буде добре. Перевірка не перша на моїй пам'яті. Максимум хабар дати доведеться, нічого страшного. Заспокоївши себе таким чином, я повернулася до кухні за кавою.

Зазвичай це дві години максимум. Сьогодні вони показово нагору дном перевертали все, що могли вдвічі довше.

- Ну що ж, шановна, ми закінчили, - оголосив товстун. - Ось акт зі списком виявлених порушень, - сунув мені під ніс папір, - Ми закриваємо вашу цирюльню, поки їх не усунете.

- Ой, ну навіщо ж одразу закривати? Можливо ми можемо якось уникнути таких радикальних заходів, - зобразивши на обличчі максимально запобігливу та багатозначну посмішку, сказала я.

- Ти що нам хабаря пропонуєш? Присісти хочеш, м? - гаркнув він. – Підписуй давай. А потім ми все тут опечатаємо.

Від його якогось по-бандитськи агресивного натиску у мене мороз пройшов по шкірі. Тремтячою рукою я підписала папір. Потім вимкнула все, Олену попросила всі записи на завтра скасувати.

– Краще на тиждень, власнице, – сказав товстун, – А надійніше – на місяць.

Я замкнула салон, поставила сигналізацію і потім ми стояли і дивилися, як інспектори опечатують двері.

- Гарного вечора, пані.

- Вір, - Олена смикнула мене за рукав, - тобі не здається це дивним? Що якщо перевірка – справа рук Шмідта?

Олена озвучила мою власну думку. Я не маю жодних порушень. А значить… Кому іншому може бути вигідна така підлість? Не конкурентам... Вони знають, чия я дружина.

- Сергій розбереться в будь-якому випадку, - видихнула я. - А ти давай, Олено, клієнтам скажи, добре?

Нікіта Шмідт

Який же Логінов боягуз. Підлий, нікчемний, безпринципний мудак, який усіх і вся здасть і продасть аби на трон сісти не розуміючи, що чорта з два на ньому довго втримається, коли захочуть скинути. І як тільки Нікіта міг не помічати, ким саме насправді є його найкращий друг. Той, з ким із першого курсу разом, за однією партою... Якому довіряв, як собі, чомусь вважаючи, що цей пацан із низів чимось на його батька схожий. А значить він той самий справжнісінький, щирий і вірний друг. Друг, котрий запав на його дружину, але їй самій ні словом, ні поглядом. Друг же.

Друг, який у результаті ножа у спину встромив. І який не “ні словом, ні поглядом”, а на повну з дружиною його... Дитину їй зробив!

Покидьок.

А ще вона... Віра! Така юна, чиста, безневинна, щира, захоплена, безкорисливо і до вух його... Ага, звичайно. Його!